Мене взяла досада, я нічого не розумів. Правду кажучи, я занадто різко говорив про "них". Але се було цілком несвідомо, в мені просто говорила тоді моя натура, мої здорові інстинкти, які протестували без моєї волі в мені. Я не думаю, що могло кінчитись інакше, якби я тоді говорив м'якше. Поля вже котилась в певнім напрямі, і зупинить її було неможливо.
Але в той час я сього не знав і тому не розумів її. В той вечір я навіть жалкував і каявся, що говорив так. На другий день я хотів прохати вибачення, але Поля не виходила з своєї кімнати, удавши з себе хвору. Се був знак, що вона не хоче зо мною балакати.
Я розсердився. Добре, не хочеш — не треба, сама ж прибіжиш завтра.
Але вона не прибігла ні завтра, ні позавтра.
Прибігла вона тоді, як історія з "важними" доходила свого кінця.
Се було днів через п'ять після моєї розмови з Безродним.
Перед вечорой того дня до мене заскочив Замойченко і розказав таку річ:
— Государствені подають прошсння, щоб їх розсадовили.
Я аж отетерів. Як розсадовили? Чого? Навіщо?
— Не моґут ум'єсті жить. Не нравляться. Расооложенія нєту. Сьогодня там таке було!.. Брат ти мой, хуже шпани всякой. "Чорного" в темний карцур запроторили. Двері, понімаєте, сволоч, бив. Да как? Схопив табуретку та й давай гатить. "Что дєлаєте?" — "Не могу сидєть разом з товаришем, давайте другу камеру". Стояв Струк. Ну, звєсно, чоловек не вдержиться, почав усовіщать, ну, й сказав там щось, дак той як загне йому. Ах ти, брат ти мой! По-настоящему, по-арештантському. Струк говорить, що він аж ключі випустив з дива... От так государствені! Та що? Ви знаєте, хто вони такі? Один — жид, а другий якийсь... хто його зна, тож щось там... "Чорний" — жид. Якось хвамілія жидівська така... На прошенії видно. Обоє подали... Полноє дознаніє согласні Дать, аби разом не сидіть... От так товариші!
Я сидів приголомшений. Потім схопився й побіг у тюрму. Замойченко бреше, се він по злобі, це. не може бути! Се неможлива річ, в кого ж ми вірили, за ким ішли, кому хотіли все своє життя віддать? Се не може буть!
Але в тюрмі все підтвердилось. Я на власні очі бачив прошенія. Одне було від Бориса Нухимовича Розенштайна, а друге — Григорія Івановича Пояркова. В губернію послано телеграму, і завтра буде тут полковник.
Макар Авдійович сяяв. Тепер кінець цьому нечуваному становищу. Ач, жидова паршива, вона сміє командувати! Подумать тільки, — перед ким трохи не на витяжку доводилось стояти, перед жидиком!
Але що за молодчина полковник! От хто знав, як їм дошкулити: разом посадив, гризіться, мовляв, а ми вас і злапаємо! Ха-ха-ха! Психологія!
Я не знав, що мені робити. Поля знала про всю історію, але її не було дома. Куди вона могла піти? Що вона думає?
Я знов побіг додому. Але Поля не заходила. Я пішов у клуб, може, вона мене там шукає. В клубі її не було, але була компанія — пристав, двоє поміщиків, земський землемір і ще якісь люди. Вони балакали про історію в тюрмі. Побачивши мене, вони всі так і кинулись до мене.
— А що? Ага! Ну, що скажете? Як же там "товариші"?
Всі були задоволені, і всі були обурені тим, що були обмануті. Не дивлячись на те, що вони не ставились прихильно до "важних", таємність їх і сила робила на них вражіння. Вони "їх" поважали і боялись. Кого? Якихсь жидків, якихсь пройдисвітів, які навіть з собою не можуть ужитися.
Я ще більше хотів бачити Полю. Вона, мабуть, у фершалки.
Але й у фершалки її не було. Не знайшов я її й у "товариша Шльоми".
Зате я знайшов скрізь те саме, що в тюрмі і в клубі.
Город був повний тою історією. Царевичі перевернулись у звичайних жидків.
— Та бить їх, падлюк! — пам'ятаю, кричав Власов, бакалейщик. — Що з ними церемонії розводить?
І всі перекупки слухали його з співчуттям і теж кричали щось з обуренням.
Я анов пішов у тюрму. "Чорного" зв'язали, бо він бив кулаками й ногами двері карцера. "Білий" об'явив голодовку і вимагав, щоб Струка забрали од його камери. Але Струк стояв і, казали, навмисне лаявся найбрудні-ше. Серед уголовних був заколот. Одні стояли за "важних", а другі кричали, що "важні" дуже заважничали й що кони такі ж арештанти, як і всі, і нема що з ними "ваньку валять".
Полі все не було.
Я знов пішов додому. Вона сиділа у мене. Я аж похолонув, побачивши її, — під очима ємні круги, ніс загострився, очі божевільні.
— Що з тобою? Де ти була?! — жахнувся я. Все пальто її було задрипане, наче вона бродила десь по болоті. (Тоді була одлига).
Вона тупо подивилась на мене і немов байдуже сказала:
— Я ходила гулять... Ну, чув ти, що в тюрмі було?
Я бачив, що байдужість її ховає за собою цілу катастрофу, і, тримаючись принципу "бий по гарячому", рішив щиро й по душі поговорити з бідною дівчиною.
Перш усього я одверто й рішуче висловив перед нею власне вражіння. Нас обдурено, се — факт; ми були ідеалістами, але дійсність, як і завжди, сміється з ідеалізму. Нас покарано за довір'я, але ми мусимо твердо й покірливо винести кару. Хай вона нам буде наукою.
Сі люди — не те, що ми уявляли. Хай так, мм смиренно приймемо цю науку життя і одійдемо од цих людей. Ми не будемо смішними в очах других і сховаємо нашу колишню довірчиву прихильність до їх. Всьому своя пора. Буває час, коли уявляють себе розбійниками і, вискочивши з-за шафи, вбивають дерев'яними револьверами проїжджих купців.
Але не можна все життя сидіти за шафою і з дерев'яних револьверів убивати проїжджих купців. Настав час, коли життя навчає нас, що шафа є шафа, а не ліс, і що проїжджі купці не проїжджі купці, а Петрусь, Івась і т. д. Настає пора, коли людина серйозно вже починав дивитись на своє призначення в житті, коли приступав до діла, до тверезої роботи. Сей час і для нас настав.
Я передаю цілком об'єктивно все, що я говорив. Здається, в сьому нічого не було ні дурного, ні смішного. Все логічно, просто і справедливо.
Але, — я вже казав, — логіка для Полі була наче капелюх. Хочеться — надіне, хочеться — скине. Ось, наприклад. Вислухавши мене ніби з увагою, вона раптом питається:
— Так тобі вже смішні твої ідеї, в які ти вчора вірив? Ну, що їй на се говорити?
— При чому тут ідеї? Я тобі кажу, що і люди...
— Ні, лишімо сих людей, де твої ідеї ділись?