ТАРАС БУЛЬБА
За повістю М. В. Гоголя
ДВІР БУЛЬБИ
— А повернись-но, сину! Який-бо ти смішний,— каже Бульба до синів, намагаючись повернути Остапа, щоб оглянути його з усіх боків. Остап, однак, не повернувся.
Тарас Бульба з синами стояв посеред великого двору. Двір поріс споришем. Спереду невеликий старосвітський полковницький будинок, соломою вкритий. На стрісі мох і навіть кущик жита. Праворуч комора дерев'яна, рублена. Між коморою та будиночком ворота й хвіртка. Біля воріт дві тополі. Ворота відчинені. Видно, що сини тільки що заїхали в двір. Тут стояли їх коні й слуги. За ворітьми — кілька вершників. У хвіртку входили сусіди й сусідки. З комори до будинку пробігла моторна дівчина.
— І отак у вас усі ходять в академії?
Остап і Андрій хотіли були рушити в напрямку до будиночка:
— Ого, які на вас довгі свитки! Ні, та й свиткиї А побіжи-но котрий з вас. Подивлюся, чи не шелепнеться він об землю, заплутавшись у поли.
І вже Бульба хотів був примусити побігти Андрія.
— Ну, годі. Не смійтеся, батьку,— промовив нарешті старший з них, Остап.— Чого сміятися?
— Диви, який пишний. А чом би й не сміятися?
— А так. Хоч ви мені й батько, а як будете сміятися, то, їй-богу...
Бульба не дав Остапові вимовити останнє слово.
— І... Ах ти ж, вражий синуї Як? Батька? — і здивований Бульба відступив на кілька кроків.
— Так хоч би й батька. За образу не подивлюся й не уважу нікому,— промовив Остап.
Тарас дивиться на Остапа такий здивований, начебто це був і не Остап зовсім, а не знать що.
— То як же ти хочеш зі мною битися? Хіба навкулачки?
— Та вже як прийдеться.
— Ну, давай навкулачки,— сказав Тарас, засукавши рукави.— Подивлюся я, що за митець у кулаці.
І от батько з сином замість привіту після довгої розлуки почали молотити один одного. На ґанок вибігла мати:
— Тарасе... Боже мій!.. Дивіться, люди добрі: здурів старий. Діти приїхали додому, більше як рік їх не бачили, а він вигадав казна-що, навкулачки битися. Тарасе!
— А він здорово б'ється! — сказав Бульба, напів-обертаючись до жінки й оправляючись після ударів.— їй-бо, добре. Славний буде козак...
— Ну, здоров, синку. Почоломкаємось. — І стали батько з сином цілуватися.
— Добре, синку. Отак лупцюй кожного, як мене колотив. Нікому не попускай.
— А ти, байбасе, чого стоїш, руки звісив,— звернувся Бульба до Андрія.— Чого ж ти, собачий сину, не відлупцюєш батька?
— От іще що вигадав, — сказала мати, обіймаючи Андрія.— І влізе ж таке в голову, щоб рідне дитятко та батька било. Дитятко молоде, таку дорогу проїхало, йому б тепер відпочити та попоїсти чого-небудь...
— Е, та ти мазунчик, я бачу, — зауважив Бульба.— Не слухай, синку, матері: вона баба, що вона знає?
І рухом руки Бульба підкликав до себе Андрія.
— Бачите шаблю? Оце ваша мати. А академія і всі ті книжки, букварі й філозофія — все це казна-що, і чхав я на все це...
— Тарасе...
— Помовч... А от краще я вас на тому тижні виряджу на Запорожжя. От де наука! От де школа! Отам тільки й наберетеся розуму.
— І... один тиждень дома... Боже ж мій...— почувся плач матері,— і погуляти їм, бідним, не доведеться...
Плакала, тужила мати.
— Ну, годі скиглити, стара,— сказав Бульба.— Козак не на те, щоб возитися з бабами. Ти б сховала їх собі під спідницю та й сиділа на них, як квочка на яйцях!
Мати подивилась з докором на Бульбу й пішла.
— Іди, іди та постав нам мерщій на стіл усе, що є! — гукав Бульба услід жінці.— Нам не треба пампушок, медяників... маковників та всяких там пундиків! Тягни нам цілого барана. Та горілки, та не з озюмом та всякими там витребеньками, а чистої, щоб грала, як скажена.
Бульба засміявся, як гроза, і рушив з синами до світлиці.
СВІТЛИЦЯ БУЛЬБИ
Бульба з нагоди приїзду синів запросив усіх сотників і всю полкову старшину, хто тільки був на місці. Гості сиділи за столом у світлиці, прибраній на смак того часу. Був вечір.
— Ну, боже ж благослови. Здорові будьте, синки! І ти, Остапе, і ти, Андрію. Дай же, боже, щоб на війні нам завжди щастило.
— Дай, боже,— промовив тихенько осавул Дмитро Товкач.
— Щоб бусурманів били, і турків били, і татарву били, а коли й ляхи почнуть щось проти віри нашої чинити, то й ляхів щоб били.
— Та дай же, боже,— згодився Товкач. Бульба до Андрія:
— А як по-латині горілка? Не знаєш? От дурні, синку, були латинці: вони й не знали, що існує на світі горілка... Як пак той прозивався, що латинські вірші писав? Я на грамоті розуміюся не дуже, отож і не знаю, Горацій, чи як?
Останні слова Бульба промовив, звертаючись до Товкача.
Остап і Андрій:
— Бач, який батько? — пошепки сказав Остап Андрієві.
— Все старий сич знає, а прикидається.
— Ось гляньте, які молодці! На Січ їх скоро пошлю! — радів підпилий Бульба, показуючи Товкачеві та іншій старшині Остапа й Андрія.
Товкач:
— Святе діло.
— Я думаю, архімандрит не давав вам і понюхати горілки. Признавайтеся, синки, добре вас шмагали березовими віниками? — казав далі Тарас, звертаючись до синів.
— Нічого, батьку, згадувати. Що було, те пройшло,— відповів стримано Остап.
— Хай тепер спробує,— сказав Андрій,— хай тепер хто зачепить! От хай тільки навернеться тепер яка-не-будь татарва! Буде вона знати козацьку шаблю!
— Добре, сину! їй-бо, добре! Та коли вже на те пішло, то й я з вами їду,— захвилювався Бульба, немов дивуючись, як це він не додумався до цього зразу.
— Якого біса мені тут сидіти! — здивувався Бульба, звертаючись до Товкача.— Щоб я став гречкосієм, пічкуром. Доглядати вівці та свині та з жінкою бабитися! А хай воно пропаде.— До синів: — Поїду з вами на Запорожжя. Ій-бо, поїду! Га?! Чому ж бо мені не поїхати?
Старий Бульба гарячився, гарячився, нарешті розсердився зовсім і встав із-за столу. Гордо випроставшись, він тупнув ногою:
— Завтра ж їдемо! Навіщо відкладати? Якого біса ми тут можемо висидіти? Нащо нам ця хата? Для чого усе це? Нащо ці горшки?
Сказавши це, Бульба почав бити й шпурляти горшки і пляшки.
Бідна мати, звикши вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася, сидячи на лавці. Безмовне горе тремтіло в її очах і в міцно зціплених устах.
Бульба добивав посуд — сулії, пляшки зеленого та синього скла, карбовані срібні кубки і турецькі чарки.