— Грай, гармоністе!
"Горлиці" заграв гармоніст. З гуком-перегуком пішли дівчата в танець.
"Ну доберемося ж ми до вас",— лайнувся в думці прикажчик і, посновиґавши ще деякий час по токовищу, знову сів на коня і повіявся кудись у степ — чи на Кураєве до куховарки, чи, може, до батька на хутір...
До вечора гуляли строковики на Гаркушиному токовищі.
А десь після півночі, коли вже всі спали, несподівано з'явилась у таборі Ганна Лавренко. Прийшла змучена, боса, в подертому одязі, як старчиха. Розколошкала дівчат, перелякала їх своїм виглядом.
— Ганно, звідки ти?— кинулась до подруги гаряча зі сну Вутанька.— Що з тобою, Ганно?.. Як з хреста знята!..
— Тихше, дівчата, тихше, ради бога,— просила Ганна, знеможено опускаючись на солому.— Мені здається, що вони гнались за мною, що десь стукотіла в степу тачанка... А то, мабуть, серце моє билося, стукотіло...
— Ганно, що ти говориш? Хто гнався?
— Ой подруженьки, що я перенесла,— відходячи, зітхнула Ганна і схилилась Вутаньці на плече.— Серед ночі прийшли дядьки з паничем, двері почали рвати... У вікно вискочила, у кущах пересиділа, а потім — оце до вас... Куди ж мені більше? Я чула, що у вас тут бунт?
— Бунт і є, Ганно,— відповіла Вутанька.
— Де ж ваш бунт, коли ви... спите?
— А що ж нам ала-ла кричати?—усміхнулась Вутанька.— Ми тепер без зайвого лементу бунтуємо. По-заводському!
— Он як... Мені аж не віриться, що це я вже з вами... Як у вас тут ловко..;
— Чекай, та в тебе й руки порізані?
— Оце ж як із вікна виламувалась...
— Ну годі вже, вгамуйся, лягай отут біля мене,— посунувшись, вклала подругу Вутанька.— Замучили вони тебе, бідолашну...
Лягла, скоцюрбившись, Ганна, полягали й дівчата.
— Тремтиш ти вся,— промовила згодом Вутанька.— Може, тебе чимось укрити?
— Ні, душно мені, Вутанько, не треба... І вже не страшно мені їх, а тремчу... Доконали Яшу!
— Чули ми, Ганно... Заспокойся, не бійся вже їх: тут тобі є оборона... Хай тільки поткнуться сюди, душо-продавці...
Важко дихала Ганна. Біліло при зорях крізь роздерту кофтину повне, розкішне її плече.
— Ти ще не спиш, Вутанько?
— А що?
— Віриш, пропала б я, коли б ще й ви мене відцурались... Всю силу розтратила, поки воювала з ними, проклятими. Спустошили вони мене... Знаю, була б я щаслива з ним, із Яшею. А тепер? Що я? Наче ота їхня чорна буря пройшла по моєму коханню, потоптала, понівечила все... Було на душі — як весняний степ, а зосталося згарище чорне... На Герцогськім валу поховали його... і, як Серафимі, білий камінь горючий поставили Якову Томасовичу за вірну службу!..
Затремтіла Ганна, б'ючись у глухому риданні. Пригорнула Вутанька подругу, стала втішати, доки так і поснули обидві.
ХLIV
Наступного дня стало відомо, що в Асканії арештовано голову страйкового комітету механіка Привалова. Але страйк тривав. Жоден тік не молотив.
Вранці люди на токах були вражені великим дивом: високо над степом плив аероплан. Тисячі очей стежили за ним із землі, майже ніхто раніше не бачив такого.
Баби хрестилися. Дівчата махали аеропланові хустками. Урочисто притихлі стояли хлопці, проводжаючи поглядами в далечінь дивовижну залізну птицю, охоплені бентежним передчуттям нових часів, що наступають, нових суворих подій, учасниками яких їм доведеться бути...
В передобідню пору на обрії з'явились каравани фальцфейнівських верблюдів, прямуючи від головного маєтку до степових токів. Більше ста верблюдів було цього дня запряжено у водовозки, зав'ючено бурдюками та барилами з артезіанською водою.
На токах тріумфували. Шумливим натовпом висипали Гаркушині строковики на доріжку зустрічати незвичайних водовозів. Верблюди повагом наближались. Передній, ступаючи з барилами наперевіс, бундючно ніс свою маленьку голову, поглядав на дівчат невдо-волено і звисока, точнісінько, як панич Вольдемар.
Вутанька не втрималась, розсміялась:
— А гляньте, впізнавайте, дівчата, чи це не панич у верблюда вже обернувся? Чи не сам часом воду припер, аби тільки молотили? От що значить, коли дружно проти них стати — по-морському та по-пролетарському!
Засвистіли свистки, перекликаючись від току до току, вимовляючи словами: во-да є! во-да є! во-да є!.. Ожила строкова Таврія, піднята на ноги роздольним
металевим хором. Тихо, лунко. Степ як суцільний кришталь, і гудки, гудки, гудки перекликаються між собою радісним перекликом переможців...
Однак радість була недовгою. Того ж дня нагрянули на Гаркушин тік карателі. Приїхав становий пристав з Олешок зі стражниками, наскакало чорної чеченви на конях, що, як усмиряла степовиків ще в 1905 році, так і зосталась відтоді у Фальцфейнів на службі. Дехто подумав, що цей набіг влаштовано в зв'язку з приїздом царя, який нібито мав прибути з Лівадії (ніхто ще не знав, що цар, минувши Асканію, вже спішно відбув до Петербурга).
Стирлувавшись осторонь, край токовища, карателі спочатку розмовляли з прикажчиком, нікого з строкових не чіпали. Робота не припинялась. Гула молотарка. Бронников спокійно порався біля паровика, не звертаючи, здавалось, на карателів найменшої уваги. Пристав тим часом, злігши на крило тачанки, щось записував зі слів прикажчика, зрідка позираючи спідлоба на тік. Через деякий час до нього було покликано Бронникова, Прокошку-орловця і Федора Андріяку.
— Оце вони заводіяки,— сказав Гаркуша, коли хлопці підійшли до пристава. Бронников при цьому тільки презирливо глянув у Гаркушин бік і промовчав.
— Ви брати?— звернувся пристав до орловця та Андріяки, що стояли поруч, плече в плече, обидва рослі, червоні від сонця і в цей момент справді чимось дуже схожі між собою. Обидва поблимували на пристава з веселим глумливим викликом.
— Ви як у воду дивились,— сміливо відповів орловець.— По крові — брати, по долі — супутники...
— І по чинах рівня,— додав Андріяка.— Обидва рожни шпурляємо.;.
Пристав, насупившись, видивився на хлопців нерухомим жаб'ячим поглядом і, зробивши в паперах якусь помітку, приступив до Бронникова: