За домом неволі, похмурим двоповерховим будинком з рядами заґратованих вікон, задумливо зупинилось сонце і сумно дивиться в його невеличке подвір'я своїм косим промінням. А він, сей дім неволі, ся двоповерхова домовина, сіра і брудна, байдуже приймає тужливу ласку сонця і мовчить.
Тихо-тихо. На розчинених вікнах обох поверхів, обнявши безсилими руками грати, сидять "важные полити-ческие" і мовчки дивляться у синє вечірнє небо. А воно таке велике, широке, таке могуче, як життя! Незмірною ласкавістю і тихою журбою віє від сих вільних, кучерявих хмаринок, що пливуть собі кудись поза дім неволі. І дивним здається під сею величезною ласкавістю і миром природи ся величезна жорстокість і злочинство сієї домовини. Дивним здається, що сі бліді, патлаті люди з потомленими лицями сидять так нерухомо й понуро за сими іржавими ґратами і хмуро дивляться на радість життя. Здається неможливим, щоб в сьому подвір'ї, де так затишно і пишно ростуть коханці блідих людей, липа й бересток, де мирно стоять собі по кутках дві якісь сірі постаті, з чимсь блискучим на плечах, щоб в сьому подвір'ї, так чисто заметеному і гарно покритому довгою тінню стіни, було щось інше, крім любові, крім ласки природи, крім тихих мрій і мрійних бажань.
Тихо. Ось чути глухе тупотіння копит за тюремною стіною, грюкіт екіпажа, і знову стихає. І в унісон сій тиші з якогось вікна ледве чути трохи хриплий спів:
Ах, ти, доле, моя доле, безталанна ти моя, чи не ти се, моя доле, до Сибіру довела?
Постаті в вікнах злегка ворушаться, повертають на спів голови і тихо слухають ту знайому, ту сумну і рідну мелодію. А голос тужливо виводить, мов плаче:
І по царському наказу опинився я в тюрмі, і минають без надії молодії дні мої...
І, наче придавлений тугою, голос змовкає, а постаті нерухомі й задумливо-смутні не міняють поз і мов чекають. І знову голос, злегка хрипкий, ледве чутний, сумно жаліється:
Там, за стіною, на волі бажаній, в полі народної, лютої брані будуть брати й вороги помирать, я ж, мій вознице, буду лиш ждать.
І здається, що бересток і липа дрижать від жалю і, нахиливши одне до одного свої кучеряві голови, журно слухають пісню блідих, закутих людей. І сонце, неначе засоромившись своєї добродушності, все червоне й сумне, сховалось за високу тополю.
Раптом одна з постатей, що стояла біля перистої будки і задумливо погладжувала рукою "щось блискуче", рушає з місця й починає ходити під вікнами, нерішуче поглядаючи на співця. Нарешті, вона зупиняється, підводить догори голову й несміливо говорить:
— Земляк!.. Слышь?.. Довольно песни играть... Але "земляк" не чує. Сині, великі, змучені очі його наче впилися в небо, у вільні хмаринки, а губи, гірко скривлені, ледве ворушаться і мало не шепочуть:
Будуть минати там роки за роками, буду забутий я навіть братами, будуть вже інших в тюрму проводжать, я ж, мій вознице, все буду ждать.
Постать вартового ще трохи стоїть недвижимо, наче й сама заслухавшись стогону душі, потім враз задира голову й рішуче говорить:
— Слышь, земляк! Не шуми!
— Та одчепись ти від його, ради бога! — вмить роздратовано чується з вікна сусіди співця. — Хай співає!
— Не приказано песни играть...
— Мало чого "не приказано"! "Не приказано" людей убивать, а ти ось стоїш з винтовкою і готовий щохвилини бить і колоть. Хай поспіває трохи... А ти послухай краще і не надокучай...
Але співець і сам перестає. Він глибоко зітхає, переводить очі вниз і, весело посміхаючись, кричить сусідові:
— Андрію!.. Андрію!..
— Га?
— Сіно є?
— Кий чорт! Тільки дві грудочки льоду...
— Ну?
— їй-богу!
— Погано... Страшенно рибки хочеться... 3 Вартового ся розмова страшенно турбує, турбує тим паче, що в ній чується щось незрозуміле для його, а, значить, "не приказане". Худе, засмажене лице його з випнутими наперед щелепами хутко повертається за кожним словом сусідів, і на йому видно напружене бажання зрозуміти.
— А у Петі є?
— Не знаю... Спитайте... Петя!
— Що-о?
— Сіно є?
— Що-о?? Не чую!
— Сі-но є?
Вартовий ще стурбованіше дивиться на вікна і, нарешті, злякано кричить:
— Сльїшь, земляк! Не кричи!
— Я пи-та-ю: є у вас сі-но?
— А, сіно!.. Ні, нема. У мене ж учора провалилось усе...
— Земляк! Сльїшь? Довольно разговаривать!
— Та ну? — сміється Петя. — Вже й "довольно"? Ми ж тільки почали!
— Не полагается разговаривать...
— То ж через що?
— Не приказано.
— Хм... Причина важна... Ну, а як ми все-таки будг-мо "разговаривать", тоді що буде?
— Тоді побачиш... — бурмоче вартовий.
— Що ж я побачу?
— А то, що як доложу караульному начальнику, що не слухаєтесь, то й набавить ще суток сім. От і побачиш!
— Та не може бути?! Ха-ха-ха!.. Андрію, чули? Але з Андрієвого вікна вже чути веселий сміх. Хутко простацька погроза вартового "по телеграфу" передається у всі вікна, і постаті помалу оживають. Чується потроху розмова, сміх, перегукування. Тиша, налякана гомоном, ховається за високу стіну, і в маленькому подвір'ї стає шумно. Вартовим тепер клопіт. Вони ходять од вікна до вікна, кричать, погрожують "визвать разводящаго" і весь час боязко поглядають на вікно нижнього поверху, де часом видніється постать караульного офіцера.
А в верхніх вікнах то там, то там тільки й чути:
— Миколо!
— Га?
— Чом на прохід не йдете?
— Не пускають.
— Бийте в двері.
— Не помагає.
— А табуреткою?
— Стукав... Обіщає в темний карцер заперти. Або:
— Дя-дя!!!
— А-а?
— Пришліть рибки!
— До-о-бре.
— Право-ліво. Так?
— Так!
— Довольно зевать!.. Слышь,ты? Земляк! Але "земляки" мов не чують, тільки Петя добродушно, з докором хитає головою й поважно говорить до
вартового:
— Ех, землячок, землячок! Бога ти забув, їй-богу, брат, бога забув. Ну, як же не "разговаривать"? Пташка божа і та розговарює, а то ж люди. Ти, братику, подумай про це, а тоді кричи. А то: "не разговаривай"! Хіба ж так можна? Коли б ми кричали або грати ламали, ну, тоді кричи, а то ж балакаємо. Балакать можна...
Не голосно, потихеньку... Сам колись сидіти будеш, побачиш, як гарно...
— Ні, він не буде сидіти, він бога за бороду піймав! — вставляє Андрій.
Вартовому, видно, робиться трохи соромно. Він гладить рукою винтовку й, дивлячись кудись убік, похмуро говорить: