А старий Мороз і старий Сірко, привітавшись з молодими, стояли собі на стежці, гомоніли, — про се, про те. Старі друзі, старі приятелі. Ще й родичі. У Мороза — Сіркові хрещеники, а в Сірка — Морозові. Колись і примандрували разом в цей край. І довго жили разом у однім селі. Лише згодом розбрелись, розповзлись так, що мало й бачились, — жили один од одного бозна й де. А тепер зустрілись, раділи. Розпитували взаємно про життя-буття та й куди хто мандрує.
Морози їхали з Комсомольська навпростець, до дому. Там дочка Ганна у брата (у старшого Морозенка, що десь там у лагері) в гостях була, забарилася та й маля там породила. Так оце їздили туди забирати її з шпиталю лагерного ("будь він неладний, прости, Господи!"). Та й інші, свої мисливські справи залагоджували, — договір там мав старий Мороз з управлінням лагерів на доставку дикого м'яса; для всього того начальства, либонь. "Пани м'яса хотять!" Ось так... Оце вже двадцятий день мандрують Морози туди й звідти.
— Боже! Що ж то в тім світі робиться! — скрушно хитав Мороз головою, розповідаючи про Комсомольськ — про те місто арештантів, — та й про всі страхіття тамтешні.
Так гомоніли. А як похопилися, було вже поночі. Пізно мандрувати хоч туди, хоч туди. Тож вирішили ночувати тут.
Там де спинилися, там і стали табором.
Розв'ючили коней, — навернули тюків велике півколо. Всередині розіклали велике вогнище. Диму такого напустили, що й не продихнеш. Порозвішували зброю й амуніцію на сучках. Нап'яли намета для молодиці з дитям на піч. І так стали табором. Коні поприпинали поблизу, вкоротивши поводи, — хай постоять, заким їм пастися.
А тоді — мужики дістали саперні лопати і пішли добувати воду.
То була складна проблема тут, на такій височині, проблема майже не до розв'язання, — проблема води. Ніякого струмка і ніякої іншої води поблизу не було. Вся надія на лопати.
Довго копали землю. Накопали кілька ямок метрів у півтора завглибшки, але води не здобули. Спустили по десять потів, аж-но вся одежа поприлипала, як після дощу, а води — гай-гай! Лише вогка земля. Плюнули і вернулися до табору. Може, тим часом набіжить. Думали так, але й самі в те не вірили.
Дівчата сиділи, порозкривавши роти, і облизували шерхлі губи, попалені спрагою. Ті крапелини води, що ще були в одній із фляг, віддали матері, Ганні. Але і їй те не зарадило.
Вмитися — то було нездійсненою мрією. Напитися — ще більшою мрією.
Перша хвиля піднесення спала. Спрага вбивала гумор, як посуха цвіт. Але що ж поробиш? Треба терпіти. То і вирішили терпіти. Мовчки. А може ж, у тих ямках та набіжить...
Гриць ще пробував жартувати, лежачи горічерева на землі:
— Діду Морозе!.. Віддайте мені Марійку, їй-бо! Нащо вона вам здалась така кирпата? А я б...
— А візьми, візьми!.. Тільки що ж ти з нею робитимеш, синку?
— А я б мав собі де набійницю чіпляти — на ту кирпу.
— То бери, бери. Тільки ж ти не даси їй ради, бо вона, бачив, як брикається в мене.
— Е, пусте! Вона он уже не брикається, бачите, як рота роззявила, як сорока в жнива... Агов, Марійко! Чи ти думаєш, що зараз дощ буде?..
— Тю, дурню! То ж я на тебе так задивилася!..
— Пробі! То ти на мене так рота роззявила?
— Грицю, Грицюню... — це Ганна благально. — І тобі буде добре, і нам буде добре, — лови щастя, бо більше такого не буде, чуєш: за пляшку води віддаєм дівку, з руками й з ногами. Ану ж... Бо як зараз не скористаєшся, то вже навіки парубком лишишся. Кому ти такий незугарний потрібен!
Гриць сопів, лежачи горічерева, і так само сопів Григорій.
— Добре, — згоджувався Гриць, — зараз набіжить, там, у ямці. Тільки я ще подумаю. Дорогувато, Ганнусю. За таку ціну я собі не кирпату дістану...
А Марійка і зовсім не була кирпата. Так, трі-ішечки. В дійсності ж вона мала напрочуд гарний ніс на милому обличчі, — ніс з ромбиком нижче перенісся. Що ніс у неї гарний, вона знала про це, як знав і Гриць. Саме тому Гриць і допікав їй, бо в дитинстві вона таки була кирпата і тоді Гриць так її дражнив.
Вечеря нікому не йшла в голову. Не хотілось. Хотілось пить. Пи-и-ть!
Хлопці ходили кілька разів до ямок, але марно. Вертали ні з чим і знову лягали пластом.
Найменше терпіли діди, вони собі покурювали та гомоніли. Найбільше терпіли дівчата. Та й хлопці.
Григорієві не було сили терпіти спрагу, як він не намагався. Багато випотів. Але терпів. Мовчки лежав за освітленим колом, притиснувшись грудьми до землі, поклав голову на руки і, удаючи, що дрімає, дивився на все примруженими очима. Слухав, як розмовляли діди, але не міг зосередитись слухом і думками... Думки, як порвані хмаринки в небі на гарячому, степовому вітрі... Думав про різне... Подивляв все, що відбулося за кілька хвилин... А ще подивляв витривалість дідівську. Так ніби їм зовсім байдуже. Інші, здається, теж не особливо переймались нестачею. Нема, ну то й нема. Примирились.
Лише Наталка раз по раз облизувала набряклі губи, що з них нижня репнула посередині. Але й тільки. Нагнувшись усміхненим лицем над немовлям, що лежало в матері на колінах, бавилась з ним. Та ще Марійка дійсно розкрила уста, як галка в спеку.
Молодиця сиділа задумана, тримаючи дитинча. Була вона з ним до того хороша, що, здається, отак би взяв та й намалював її. Отак як є. На цьому всьому тлі. І вже тим самим перевершив би все, що було досі сказано про Мадонну. А вона — тая Мадонна з диких нетрищ — забула про весь світ і навіть грудей не затуляє, доправди, божественних, — чи не соромиться, бо знає, що прекрасна, а чи забула за хлопців. А чи глузує з них. А чи то спрагу хоче напоїти прохолодою ночі...
Немовля щось гулюкає до Наталки, а вона бринькає йому пальцем по губах...
Безподібний малюнок в яскраво осяяному колі на тлі чорної, дикої пущі.
За ватрою в нетрах було тихо і поночі, хоч в око стрель. Де-не-де вихвачувались: купка листу... гілка... освітлений шмат стовбура...
Григорій мовчки встав і почав збирати боклажки, чужі й свої. Назбирав цілий оберемок.
— Куди це ти, чи не на торг, сину? — посміхнувся старий Сірко.
Григорій і собі посміхнувся:
— Та таке...
А Грицько витріщив очі:
— Ні, справді? Шо це ти надумав? А Григорій просто: