Удян вічно щось майстрував на подвір'ї або в хаті, і я ніколи не бачив, щоб його руки не були чимось зайняті.
Такий був і Ягор.
Він прекрасно, з солов'їно-мрійним захватом співав:
"По синим волнам океана" Зейдліца в геніальному перекладі Лєрмонтова (або, здається, Гете в перекладі невідомого автора):
Оружьем на солнце сверкая,
под звуки лихих трубачей,
по улицам пыль поднимая,
проходил полк гусар-усачей.
У нього була повна скриня книжок, які я всі перечитав.
Він був добрий і задушевний. Не одмовляв мені в них. Особливо мені сподобалась одна книжка про розбійників і їхня пісня:
Я твой, когда заря востока
моря златит.
Я твой, когда сапфир потока
луна сребрит.
Я твой... (тут я не пам'ятаю все)
когда пришлец блуждает
в горах у сивім тумані...
І кінець:
И в хоре звезд рубиновых мелькает
мне образ твой.
Дивно, що пісня "Оружьем на солнце сверкая":
А там, чуть подняв занавеску,
чьих-то пара голубеньких глаз...
що співав Ягор, і кінець пісні розбійників були духовним поштовхом для шукань мого юнацького серця, коли я закохався втретє, уже не в сірі і карі, а в голубі очі і так само уявляв їх, як той розбійник у горах, коли в морі зір за розсуненими моєю уявою стінами й стелею казарми її обличчя широке, як небо, нахилялося наді мною і теплі й рідні губи до фізичного відчуття притулялися до моїх гарячих і жадібних губ...
XXVI.
Був липень 1914 року...
Біля прохідної конторки стояло багато людей і тривожно дивилися на відозви з чорними великими літерами.
Німеччина оголосила нам війну.
Потім була загальна мобілізація, закрили казьонки й по вулицях ходили маніфестації з портретами царя і оркестром, яким керував австрієць з блідим і печальним лицем.
Тужливі сцени проводів на фронт, станція, повна ридань і пісень, останні дзвінки й не останні сльози...
Урочисто ходили поліцаї, всі в чорному, з медалями на грудях.
Я ще малим, коли дивився на них, так усе почував себе в чомусь винним і боявся дивитися їм у вічі.
Однієї ночі я йду по вулиці од заводу і насвистую якусь пісню. Підходить поліцай і каже:
— Не свисти.
— Що ж тут такого, що я свистю?
— А может, ты кого вызываешь.
Я перестав свистіти.
Важко ходили ці ворони в срібних медалях по перону, залитому сльозами матерів, крутили свої довгі вуса і, як коти, поглядали на осиротілих солдаток.
А десь шуміли поїзди, повні людей у сірих шинелях, одірваних од звичайної праці, з холодними дулами гармат на площадках, і мчали на далекі смертельні поля.
Я поступив в агрономічну школу біля станції Яма. Зимою ми вчилися, а літом робили в полі й економії.
Я був стипендіатом.
В мареві споминів встає обличчя Сергія Васильовича Смирнова, що викладав нам російську мову. Він, сухий і розумний, усе приходив до нас, коли ми вчили уроки, спостерігав і записував. З ним же в довгі зимові ночі ми співали пісень і російських, і наших.
Ось пливуть обличчя товаришів з затуманеними піснею зіницями, а вона летить в холодному класі, й нам тепло, тепло...
Україно моя мила, краю пам'ятливий. Там любив я дівчиноньку, • там я був щасливий...
І мені здається, що я вже багато пережив і десь на чужині згадую мій край, мою далеку Україну, печальні карі очі покинутої дівчини, і я в'яну од журби з повними сліз гарячими очима...
А то лечу я "Вниз по Волге-реке, с Нижня Новгорода" на "стружке, на снаряженном", де "сорок два молодца удалых сидят". Всі веселі, з буйно заломленими шапками в яркій одежі, в срібній і золотій зброї. Тільки я один сумую... За ким?.. "Стружок" летить, і десь на синіх хвилях могутньої ріки чекають смерть і слава, десь криваві й жадні губи персіянки притиснуться до моїх, але ж чи повернусь я до русих кіс і синіх очей єдиної, що там десь чекає свого "буйна молодца"?.. А пісня летить, і хитається ріка, шумлять стародавні ліси, й крввавий місяць зажурено пливе над ними... Це — пісня. А товариші...
Ось розбишакуватий Альохін наливав чорнила на зошит Кривсунові:
— Докажи, що це я тобі налив чорнила. Ми всі сміємось. А Кривсун, високий і кучерявий, тупо дивиться на Альохіна і мовчить.
Він був не тільки дурний, але й скупий. Од батька, лісовика, пін привозив повну скриньку сала. Скринька була чимала й не влазила до загальної шафи з відділами для кожного. Й він замикав її на великий замок.
По кутках, щоб піхто не бачив, він наминав своє сало, а ми голодними вовками дивилися на його слизькі губи й ситі очі.
Ми порішили без згоди Кривсуна забрати його сало. Але ніяк не могли одімкнути замок. Скринька була на третьому поверсі, й ми у відчинене вікно просто скинули її на землю. Вона розбилась, і ми забрали сало.
Кривсун мовчки дивився, як Альохін їв його сало. Альохін навіть говорив йому про це.
— Докажи, що я їм твоє сало.
Де ти зараз, мій кучерявий дурнику? Чи порозумнішав ти, чи, може, твоє тіло в довгій кавалерійській шинелі навіки занесли сніги нашої великої революції?
Ось залізнорукий Гнатко з чорним, аж синім, волоссям і кам'яними рисами лиця. Він дуже боляче б'є мене, щоб я не матюкався, і ми з ним ходимо на кухню ночувати до дівчат.
Ось білявий і ніжний Вася Демський у рудому й бідному піджаку розчісує пальцями своє волосся. Кажуть, його дуже любила дочка поміщика, а він не любив її і одружився на простій дівчині з економії.
Бурдун Даня, чорнявий, з рисами індіана, тягне мене по кутках і таємно бурмоче:
— Думал ли ты, Володя, о бедном народе? Как нам помочь бедному народу?..
І його темні й гарячі очі наливалися сльозами од великої муки й любові. Його брат, революціонер, сидів у в'язниці, і Даня горів його огнем.
В селі Званівці жила моя бабуся, і я в неї проводив канікули. Вона була релігійна фанатичка і мала на мене великий вплив.
Ще малим вона водила мене до церкви. Над головами селян тремтіло марево од їх дихання, пахло ладаном, холодом і свічками. Я любив дивитися на стрункі ноги янголів, обличчя святих і сині горизонти за нпми. Тільки мені непрпкмно було молитися богові й почувати себе його рабом. Він тяжко давив мою душу і ніколи щиро й повно не захоплював мене. Іноді вночі, коли всі спали, на мене налітало бажання впасти на коліна й довго молитися, але порив зникав, і я засинав без молитви.