Особливо я плакав за рукомийником і все благав матір, щоб вона хоч його не продавала... А мати, бліда, з затислими, побілілими губами, нічого мені не відповідала і ходила по кімнатах, як чорна й гнівна судьба...
Я назавжди прощався з моїм дорогим рудником, Лозовою Павлівкою, станцією Алмазною, рейками, вагончиками, квітами, ставком і зорями. Зорями мого золотого дитинства, мого безжурного життя, Колею Канарейкіним і заплаканою Сонею.
Була осінь, але не пізня, а тиха, золота і печальна...
Вечірнє проміння заливало безмежні простори донецьких степів, а ми з Сонею все йшли і йшли в погасаюче небо...
Ми пройшли повз лікарню й ряди красивих будинків, що здіймались у вишину, з вікнами, залитими кров'ю зорі... Десь за одним із цих кривавих вікон плаче мій смуглявий друг Коля (я з ним уже попрощався), а ми йдемо, маленькі й самотні, у великому, повному сліз світі... Сліз мого прощання з першою дитячою любов'ю і життям, яке потім буде мені тільки снитись...
II.
Все гуркоче й строкато пролітає мимо розчиненого вікна вагона, а далі кружляв плавно й повільно...
Вітер шумить і віє мені в лице, а я хочу, щоб поїзд летів усе швидше й швидше... Я висовуюсь із вікна лицем до бігу поїзда і всім тілом і бажанням наче підганяю його...
Батько на кожній зупинці виходив, щоб купити нам ласощів або за водою, а більше — випити горілки.
Я дуже хвилювався, що поїзд піде без татка, плакав, а Коля мене заспокоював:
— Не плачь... Папа скоро прийдет, он пошел прогнать курицу.
Я ніяк не міг заспокоїтись... Мені здавалось, що татунь відстав од поїзда... Що ось він стоїть одинокий в страшному й невідомому полі... І мені так жалко, так жалко за ним, що нестримні ридання стискають мені горло і сльози заливають щоки...
А коли татко приходив, я заспокоювався... І так було всю дорогу.
Кавказ...
Ніч.
Поїзд їде берегом моря... Воно глухо й грізно шумить і б'ється за вікнами, а перед нами туманно біжить в гору кам'яна стіна, хвиляста й страшна...
Це — гора Арарат.
Черкешенки, під чорними чадрами, все плачуть і плачуть, ниють печально і страшно... Це вони так співають, як мені сказала мати.
Перед тим на одній шумливій станції була пересадка. Підійшов поїзд. Я стояв у метушливій і тривожній юрбі. Ударив другий дзвінок, а в вагон ще не пускають. Жах охопив мою душу... Я сплеснув руками і повним одчаю голосом закричав:
— Ой боже ж, мы опоздаем!
Всі здригнули й глянули на мене...
Це було як електричний ток...
Нам дали дорогу, і ми перші ввійшли до вагона.
Я дуже сподобався одному красивому грузину з чорними, неначе налитими дьогтем, очима...
Він мені на кожній зупинці купував масу східних солодощів.
Особливо мені сподобались гранати.
Грузин часто брав мене собі на коліна й навчав рахувати по-їхньому до п'яти:
— Эрти, ори, сами, охти, хути...
Але матері чомусь не сподобалась дружба грузина зі мною. І коли він пішов на одній із зупинок за новою порцією ласощів, вона сховала мене на верхній полиці.
Грузин прийшов, а мати сказала йому, що я в другому кінці поїзда.
Він кілька разів оббігав весь состав, все шукав мене, і, пробігаючи повз наше купе, тривожно заглядав у нього й стурбовано питав:
— Дэ Волода?..
Мата казала, що мене нема, і грузин бігав як навіжений. по всіх вагонах і кричав:
— Вы нэ видэл такой смуглый, хорошенкий малчик?.. Йому відповідали сміхом, і він біг далі. Нарешті його розпачливі крики замовкли. Мабуть, він зійшов ва своїй станції. І мати дозволила мені бути на нижній полиці і знову дивитись у вікно... Поміж немов розчахненої гори я вперше побачив море. Воно чомусь було як спній мур, не лежало плескато, а синіло, як стіна гігантського будинку... І я думав, як же в ньому плавать?.. Мабуть, дряпатись нагору, а потім, як на санях, летіти вниз... Але так можна розбитись об гостре каміння...
Ми швидко наближались до моря, і воно поволі лягало синьо й широко...
Над поїздом звисали величезні й страшні кам'яні брили, що. наче на ниточці, тримались на могутніх боках гір, і мені здавалось, що вони ось-ось упадуть на нас і роздушать, як комашню...
Але брили не падали на нас, і поїзд з важким гуркотом пролітав під ними...
Ми їхали до містечка Кульпи, де жив мамин брат у других Радя Локотош 1, який був там приставом.
Вночі до нашого вагона зайшло два горянина. Батько й син. Батько був весь неначе мідний, з оголеними волохатими грудьми. Він у великій лахматій шапці, а син одягнений в якесь лахміття, смуглявий і чорноокий. Це були діти злиднів, але чимось буйним, диким і гордим віяло од них... Вони внесли до нашого вагона гори з їх грізними скелями, шумливими й швидкими річками, вічним лементом листя і співом птиць, з їх хмарами і орлами...
Ми з хлопчиком одразу ж подружили.
Він на мене казав: "Якші".
Мені з'ясували, що це значить "красивий, гарний". А "яман" значить — "некрасивий, поганий".
Хлопчик був схожий на мене, тільки він був дужчий, і очі йому палали огнем його батьківщини, Кавказу, грізного й похмурого, в вічних снігах і туманах, повних сонця, вітру й волі.
Після поїзда ми їхали бричкою сто кілометрів до Кульпи — їхали багряною і нескінченною пустелею...
Перед нами синіла близька гора, так близько, що, здавалось, до неї можна було доторкнутись рукою...
А ми їхали до цієї горп, що так близько і казково синіла перед нами, сто кілометрів...
Таке прозоре повітря було на Кавказі.
Довга і порохлива була дорога. Іноді з ям, обабіч неї, вибігали навстрічу нам обідрані, смугляві й чорноволосі, подібні до циганчат діти, кричали щось незрозуміле і грозили нам услід чорними, худенькими кулачками...
Ми гриміли повз них, а вони довго ще бігли за нами і тоненько й протяжно кричали щось люте, і все грозили, поволі даленіючи, їх маленькі фігурки...
Я не сердився на них, мені було до сліз жалко за ними, що вони живуть в ямах, такі худенькі й обідрані, за те, що в них такі рідні очі...
Нарешті ми в'їхали до Кульпи.
На ганку стояв дядько з черкесами і щось з ними по-їхньо.чу розмовляв. Він був у черкесці, високий, стрункий і красивий, з пишною, роздвоєною золотою борідкою.
Горянії стояли круг нього в чорних бурках і папахах, як похмурі орли, і кинджали їх, у срібних піхвах, холодно й грізно блищали на сонці...