Стій, Лук'яне! Бережись!
Не потурай гарячому свому серцю!
То не батько й мати дивляться на тебе з вікна!
То ворожі кулемети у твоїй хатині, і вже біжать до них вороги! Вони вже ціляться в тебе, Лук'яне!
Забирай вліво ескадрон, вліво приймай, через дядьків город!
— За Радянську Вкраїну! Ах, Лук'яне!..
Неначе не на сільському майдані у бою, а десь у казці чи у пісні дванадцять куль впилось Лук'яну Бесарабу в груди, тринадцята коню. Так і шарахнулись вони на молоду траву обоє і з ними товаришів десятків добрих з два. Лук'ян ще перевернувсь якось разів чотири, випустив шаблю і зразу захропів, мов після доброго вина з музикою, гучними бубнами і молодецьким танком.
Над кіньми вився дим, як над огнями. Лилася кров червона на зелене. Крякали міни, і коні повзали, рвучи попруги й ламаючи хребти пораненим і мертвим хазяїнам своїм. Лунали прокльони, хрип, і стогін, і рев аеропланів, і височенний тонкий зойк пораненої кінської душі.
Бурею пронісся ескадрон на захід. Команду заступив військовий комісар Пантелемон Труба. Злетів з коня бомбометатель Вернигора Трохим. Двома гранатами розніс ущент Лук'янову хату разом із німцями. Бій покотився далі на село.
Розвіяло весняним вітром куряву і дим, і серед праху хатища й ворожих трупів неначе виросла з землі велика піч з розбитою трубою і зблідла вся, і побіліла, немов застигнута на самоті немолода вже бідна гола удова. Здивована й ображена, вона дивилася на світ своїми темними сумними пічурками, де колись, ще в дитинстві, Лук'ян сушив онучі.
Біля голої печі неймовірно близько розквітали вишні. З-під розкиданих брудних руїн, з чорного льоху, з-під землі вилізало на світ троє змучених довгою темрявою людей — Лук'янів батько, мати й невеличкий його син Михайлик.
Весняне сонце зразу засліпило їм очі. Вони піднесли голови в бік печі, до сонця, й заплакали од щастя.
— Пошли вам, боже, щастя й здоров'я, діточки наші, визволителі,— плакала зворушена до краю стара Тетяна Бе-сарабиха, звертаючись до бійців.— Чую, що йдете ви, а не бачу, осліпла од темряви. Не бачила без вас отутечки ні весни, ні великої води весняної. Зайдіть же до хати, одпочиньте трохи,— показувала вона в бік хатища.
Бійці проходили чи пролітали на мокрих конях мимо, не звертаючи уваги на Тетянине запрошення. Вони ще не вийшли з бою. Очі їх дивилися ще далеко вперед і горіли лютим огнем. Всі вони ще були у тому несамовитому стані готовності щохвилинно впасти мертвим чи вбити, коли людина ще не цілком при собі. Вони були немов у якомусь жару.
Але радість перемоги почала потроху прояснювати людські чола. Бійці вже привіталися з народом і помагали вилізати з погребів і ям.
— Драстуйте, мамашо! Ну, як же ви тут? Живі?
— Драстуйте! Христос воскрес! Спасителі ви наші... З темних льохів, з брудних ям, з-під зруйнованих печищ
вилізали землистого кольору, чорні, погано одягнені люди. Довго сиділи вони в льохах, довго продивляли очі на небо, виглядаючи порятунку. Довго жили вони по той бік дозволеного людськими законами.
Багато бачили вони такого забороненого для людських очей, що не забудуть і потомки в віках. Якесь невимовне тавро жаху, й скорбот, і того, що лежить за межами обурення і відчаю, упало на них, припечатало і не зникне вже, як прокляття долі, до самої смерті.
Багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва, ушкодження й рани людські.
Люди оглядалися серед своїх пожарищ, шукаючи очима хат, і протирали очі, мов у сні.
— Доброго здоров'я! Чом не радо стрічаєте?— крикнув у натовп веселий кіннотник Семен Щербина. У Семена була розбита голова, і ліву руку знову пробило йому, як він казав, на старому місці, але він уже був перев'язаний і не переставав радувати світ своєю присутністю.
— Здорова, дівчино! Чого похилилась?
Коло розбитої хатини стояла мовчки жінка молода. Не кинулась вона з сльозами радості до визволителів, не привітала братів. Вона тужно дивилась на них, і на змученому, худому, нездоровому її лиці лежало тавро чогось такого, що не висловити ніякими словами.
Це була спустошена, замучена душа у зґвалтованому тілі.
— З весною, дівчино! Чом не рада стоїш?
— Нема в мене радості. Я горем повна... Щасти вам, боже,— сказала вона й одвернулась. Під серцем у неї ворушилась німецька гадюка.
А трохи далі сумною купкою стояли зґвалтовані дівчатка, літ по чотирнадцяти, і тихо плакали, притулившись одна до одної.
Назустріч бігла літня жінка, Мотря Хуторна, і, заломивши руки, жалібно тужила:
— А боже мій, боже мій, боже мій! А рятуйте мене, людоньки, рятуйте!
— Що таке, тітко?— питали бійці, спинившись.
— Зятя вбили!
— Хто?
— Ваші.
— А хто ж він такий?
— Німець.
— Німець?!— здивувалися бійці і зареготали.— Як німець? Який німець?
— Салдат. Та такий був, діточки мої, на все село. Усе вмів робить, за що не візьметься. А ковбас, було, як начинить щодня, ну де він тільки їх і брав! Так убили ваші, онденьки лежить, а дочку забрали й повели. Уже хтось доказав. Порадьте ж мене, синочки, що ж мені робити? Десь же й мої сини у вас, аж троєчко!
— Е, тьотю, так ви, виходить, німецька теща, зрадниця отчизни!
— Що кажете?
— Зрадниця ви!
— Еге ж бо... А четвертий, Омелько, утік з німцями... Ой горенько ж мені!..
— Чого ж він утік, дурний?
— Боявся. Казав, розстріляєте. Розказували німці, на чебто у вас да видано закона...
— Якого закона?
— Що буцімто стріляєте тих, хто не вмів прудко тікати й одстав од вас. А він був на ноги плохий, дак ледве притяг-ся був аж через два, може, тижні, як ото ви повтікали. А тут уже німці. Дак він тоді в комору та давай пить горілку. П'є, було, день і ніч, як гусак воду, да все, було, лається, да матюкається, да проклинає все на світі. Пропав, каже, я, мамо! Дак таки воно, мабуть, і правда... і зять пропав, ковбасник...
Бійці в регіт. Навіть сусідам хотілося сміятись. Нікому не хотілось плакати.
Людям хотілося жити. Хотілося забути про страшне по великому всесильному закону життя і по незламній силі свого характеру хліборобів, що звикли тисячоліттями до сіяння, до життєствердження у всьому, що може жити й рости.