ОПОВІДАННЯ МИХАЙЛА ПЕТРОВИЧА
– Що! Не вилізу?! Хоч зараз! – Мишко мотнув головою, рвучко повернувся і рішуче попрямував до пожежної драбини.
– Та кинь, Мишко, не вигадуй! – намагався зупинити його Ігор. – Звісно, вилізеш. Та кому це треба…
Мишко не звертав на його слова жодної уваги.
Будинок, в якому жили Мишко, Толя, Ігор і Женя, був шестиповерховий, старовинний, з вузькими довгастими вікнами і чудернацькими ліпними прикрасами. З подвір’я по глухій стіні тяглася вгору пожежна драбина. Вона складалася з товстих залізних скоб, вбитих у стіну, і здалеку нагадувала велетенського смугастого змія. Перша скоба була досить високо від землі, і дотягтися до неї Мишко не міг.
– Підсади! – крикнув він Толі, що був найвищий за всіх хлопців у дворі.
– А може, не треба, – непевно промовив Толя. – Справді, чого лізти. Хай Женька спочатку сама спробує, а тоді буде під’юджувати.
– Підсади, тобі кажуть, – огризнувся Мишко.
Толя знизав плечима й підсадив його.
Мишко схопився за скобу, засовав ногами по стіні, підтягнувся й поліз.
Діти, затамувавши подих, мовчки дивилися на нього.
Мишко ліз обережно, повільно. Коли він доліз до третього поверху, нога раптом сковзнула, зірвалася і… Мишко повис на руках.
Всі завмерли. Женя злякано закричала:
– Мишко, злазь! Я тепер вірю! Не треба, злазь! Я пожартувала! Мишко-о!
Але Мишко вже намацав ногами скобу і поліз далі.
На рівні четвертого поверху він зупинився перепочити. Випадково глянув униз, і по всьому тілі вмить розлилася якась лінива кволість. Мишкові стало так страшно, що він ледве не випустив з рук скобу. Хлопець судорожно зціпив пальці й застиг. "Упаду. Зараз упаду…" подумав з жахом.
Минула хвилина. Внизу напружено мовчали.
У Мишка вже й на думці не було лізти далі…
Та хіба можна спуститися? На посміх!. І страшно відірвати хоч одну руку від скоби, поглянути вниз…
"Що робити? Що робити?" гарячково стукотіло в голові.
І раптом почувся спокійний, хриплуватий голос:
– Та-ак! І далеко це ви, молодий чоловіче, зібралися?.. Ану зараз же злазь! Швидше!..
На ганку стояв Михайло Петрович.
Толя, Ігор і Женя так і присіли від несподіванки. Коли б перед ними з’явився зараз таємничий привид – і то вони так не розгубилися б. Михайло Петрович, кербуд їхнього будинку, був незвичайною людиною. Хоча в обличчі і в усій його постаті не було нічого страшного – діти просто тремтіли перед ним. І вони самі не могли пояснити – чому. Він ніколи не гримав на них, не лаявся, не скаржився батькам, коли вони бешкетували. Але досить йому було з’явитися у дворі –як враз ставало тихо.
Почнуть хлопці грати в футбол попід самісінькими вікнами – от-от задзвенить розбита шибка. Раптом хтось крикне: "Михайло Петрович!" – і за мить у дворі нікого. Або зчинять галас у парадному. "Михайло Петрович іде!" – і запанує мертва тиша, тільки луна, затихаючи, котиться по сходах…
Бувають же такі люди – ніби нічого страшного не робить, а бояться його всі страшенно…
Толя, Ігор і Женя не знали, куди подітися. А Мишко, там, нагорі, почувши голос Михайла Петровича, здригнувся від знайомого малодушного почуття перед цією людиною. І – дивна річ! Це почуття якось вмить витіснило страх перед висотою. Мишко відразу отямився. Він полегшено зітхнув і обережно почав спускатися. Наближаючись до землі, він уже вдавав, що злазить неохоче.
Коли сплигнув на землю, ноги в нього підігнулися, і хлопець присів…
– Ех!.. Пе…перешкодили… – пробелькотів Мишко
Він був блідий, губи тремтіли.
– І чого це тебе понесло туди? Га? – спокійним трохи глузливим тоном спитав Михайло Петрович. – В’язи скрутити захотілося?
Мишко мовчав. Тоді Женя, бліда й перелякана не менше ніж Мишко, затинаючись, розповіла, як це сталося. Зайшла мова про хоробрість, Мишко розпаливсь й почав хвастати, що він нічого не боїться, ну, а вона взяла й сказала, що він просто базікало, а якщо ні, то хай залізе по цій драбині на дах; вона й не думала, ще він справді полізе, а він…
– Хоробрість! Хоробрість! – промовив Михайло Петрович. – Яка там хоробрість! Безглуздо рискувати – це дурощі, а не хоробрість!.. Інша справа – коли треба, необхідно, коли від цього залежить, наприклад, чиєсь життя або щось дуже важливе. А так… Ну, яка користь з того, якби ти розбився? Яка?.. Га? Ех ти, не знав я, що ти такий… безголовий! А ще тезко! І ви теж… розумники! Пустили його! Теж мені друзі!..
Діти пригнічено мовчали.
Михайло Петрович присів на ганок, закурив і якийсь час мовчки дивився на принишклих друзів. Потім посміхнувся і сказав:
– А знаєте, оця пожежна драбина, між іншим, не проста, а так би мовити "історична", – він відгорнув рукав, глянув на годинник. – У мене зараз є ще півгодинки вільного часу. Хочете – розкажу…
Всі одразу пожвавішали. Миттю розсілися навколо Михайла Петровича й приготувалися слухати.
– Давно це було, дуже давно. П’ятдесят років тому. В тисяча дев’ятсот п’ятому. Був я тоді десятилітнім хлопцем. Таким-от, як ви зараз… Жив з батьком і матір’ю, як не дивно, в цьому ж домі. У підвалі. Там тепер склад. Батько працював слюсарем на Південноросійському заводі. Мати прачкою була – панам білизну прала. В кімнатці у нас – завжди пара, сирість, задуха. І я цілими днями на дворі байдикував. Разом з дружками своїми – Митькою і Яшкою. У Митьки тато носильщиком на вокзалі служив. А Яшка був сином кравця. Жили всі дуже бідно. З хліба на воду перебивалися. І я, Митька та Яшка ніде, звичайно, не вчилися. Цілий день на оцьому подвір’ї товклися…
Пам’ятаю, дуже дружили ми тоді з нашим двірником, Аристархом Івановичем. Допомагали йому подвір’я підмітати, сміття вивозити, взимку – сніг чистити.
Хороший був дядько, той Аристарх Іванович. Жив він сам у комірчині під східцями чорного ходу.
Час тоді був бурхливий, революційний. Страйки, мітинги, повстання. Вся Росія підіймалася проти царя й капіталістів. Селяни палили поміщицькі маєтки. Майже щоночі небо пломеніло від заграв.
Якось Аристарх Іванович поїхав кудись у село й повернувся разом з худеньким веснянкуватим хлопчиком одного з нами віку. Це був Ваня, племінник Аристарха Івановича.
В перший день Ваня нам не сподобався. Похмурий, заляканий якийсь, мовчазний. Крім "еге" та "що", майже нічого не говорив. Ми його так і прозвали – "Егекало". І цілий день глузували з нього. А він тільки понуро відмовчувався.