Одразу ж з доскіпливістю священика, призвичаєного керувати душами і копирсатися в дрібницях у закапелку сповідальні, абат Біротто заходився встановлювати, ніби на богословському диспуті, такі тези: "Припустімо, мадмуазель Гамар не згадала про вечір у пані де Лістомер, припустімо, Маріанна не розвела вогню через забудькуватість, припустімо, обидві гадали, що я вже удома. Однак через те, що я сьогодні вранці одніс униз — сам! — мій свічник!!! — годі допустити, щоб, бачачи його у вітальні, мадмуазель Гамар думала, ніби я вже ліг. Ergo*, мадмуазель Гамар зумисне тримала мене на порозі під дощем і, звелівши віднести нагору мій свічник, хотіла дати мені наздогад..." — "Але що?" — останні слова він уже вимовив уголос, стурбований таким поворотом справи. Він устав із крісла, щоб змінити мокрий одяг, надів халат і нічний ковпак. Потім почав снувати між ліжком і каміном, жестикулюючи, вимовляючи фрази на різний лад і завершуючи їх фальцетом, що ніби заміняв знак оклику:
* Отже (латин.).
— Бий тебе лиха година! Чим я провинився, чому вона зганяє злість на мені? Не могла ж Маріанна забути розвести вогонь! Це мадмуазель Гамар звеліла їй не топити камін! Треба бути немовлям, щоб не помітити з її тону і ставлення до мене, що я мав нещастя їй не догодити. Хіба щось подібне траплялося з Шаплу? Як же його уживатися тут, зазнаючи такої наруги... В моїх літах...
Він заснув, сподіваючись завтра ж уранці з'ясувати причину цієї ненависті, що занапастила щастя, яким він тішився ось уже два роки, після такого довгого чекання. Гай-гай! Вікарієві не судилося проникнути в таємні мотиви ненависті до нього старої діви; не те щоб про них важко було здогадатися — просто бідоласі бракувало того ясного розуміння своїх вчинків, яке мають лише великі люди і шахраї, що вміють бачити себе й оцінювати немовби збоку. Лише геній та інтриган здатні сказати собі: "Я не маю рації!" Дбання про зиск і натхнення — ото мудрі й пильні порадники. Але добродушний, аж дурний Біротто зовсім не знав світу та його звичаїв, культурою він був ледь-ледь помащений, життя його минало між обіднями та сповідями; як душпастир виховних закладів і кількох прихильних до нього прекраснодушних парафіян, він був вічно поглинутий дрібним моралізаторством, і його слід було вважати за дорослу дитину, якій багато чого в людських взаєминах невтямки. Себелюбство, властиве всьому роду людському, а надто священикові, який живе до того ж у тісному, маленькому провінційному світі, розвинулося в ньому нищечком і непомітно для нього самого. Та якби хтось надумав розібратися в душі вікарія й показати йому, що в усьому своєму повсякденному поводженні і в дрібних учинках він сам ніяк не вирізняється тією самовідданістю, проявляти яку вважав головним у житті, він щиро бідкався б і картав себе. Але тих, кого ми кривдили, хай навіть ненароком, не обходить наша безневинність, вони прагнуть мститися і таки мстяться. Отож абат Біротто, людина квола, мав випробувати на собі, силу великого правосуддя-відплати, яке діє безперервно, доручаючи нам виконувати його присуди, що їх йолопи називають нещасними випадками.
Святої пам'яті абат Шаплу був егоїст меткий і мудрий: не те що вікарій — егоїст незграбний і простакуватий. Оселившись у пансіоні мадмуазель Гамар, абат Шаплу зумів добре розкусити її. Сповідальня навчила його розуміти, якою гіркотою впоєне серце старої діви, а все тому, що їй судилося опинитися поза звичним товариством, і він добре обміркував, як йому з мадмуазель Гамар триматися. Господиня мала на той час ледве тридцять вісім років і ще зберігала претензії, а претензії переходять у цих скромниць у високу думку про свою особу. Каноник вирішив так: якщо він бажає ужитися з мадмуазель Гамар, йому слід завжди виявляти до неї незмінну увагу, повсякчасну послужливість, бути в цьому непогрішимішим од папи римського. А тому він установив з господинею лише ті взаємини, яких не уникнути, живучи під одним дахом, або які продиктовані простою ґречністю. Хоча йому й абатові Труберові годилося столуватися тричі на день, він ухилився від спільного сніданку, привчивши мадмуазель Гамар посилати йому в постіль філіжанку кави з вершками. Потім він спекався нудної вечері, чаюючи в тих домах, де він оті вечори проводив. Отож з господинею він майже не бачився, хіба що за обідом, та й, то завжди з'являючись перед самим початком. За таких, сказати б, візитів ввічливості він усі дванадцять років, прожиті разом, ставив їй ті самі запитання, вислуховуючи ті самі відповіді. Сон мадмуазель Гамар, сніданок, хатній побут, її вигляд, її нездужання, погода, тривалість відправ, різні випадки, що могли статися на обідні, і нарешті здоров'я того чи іншого священика — оце й усе, про що вони звичайно гомоніли. За обідом він хитро лестив їй, починаючи хвалити рибні страви, добре приготовлений соус або печеню і закінчуючи величанням чеснот мадмуазель Гамар та її хазяйських талантів. Він зумисне грав на її самолюбстві, підносячи до небес її хист готувати варення, корнішони, консерви, паштети та інші гастрономічні дива. Нарешті щоразу, ідучи з жовтої вітальні, премудрий каноник запевняв господиню, що ні в одному турському домі кава йому не смакувала так, як тут. Завдяки розумінню вдачі мадмуазель Гамар і практицизму, сповідуваному каноником дванадцять років, ніщо в їхньому домашньому житті не давало ані найменшої поживи до чвар. Абат Шаплу бачив, яка груба, яка завзята, яка непримирима стара панна, і тому повівся з нею так, що добився всіх пільг, необхідних для тихомирного й щасливого життя; а мадмуазель Гамар завжди заявляла, що абат Шаплу найласкавіша, найпоступливіша і найкмітливіша людина. Що ж до абата Трубера, то святенниця про нього й словом не прохопилася. Цілком втягнутий у її життя, як супутник в орбіту своєї планети, Трубер був для неї чимось проміжним між представниками людства і собачої породи. В її серці він посів куточок, що був між місцем, відведеним для приятелів, і тим, яке належало в ньому жирному задишливому мопсові, її улюбленцеві. Вона крутила Трубером як хотіла, і їхні інтереси так переплелися між собою, що багато хто з оточення мадмуазель Гамар думав: абат Трубер неодмінно важить на статки старої панни. Непомітно вкравшись в її довіру, він верховодить нею тим успішніше, що вдає з себе покірного, зовсім нездатного нею командувати. Коли абат Шаплу помер, стара панна, прагнучи мати тихого пожильця, зразу згадала про вікарія. Поки не оголосили волі каноника, мадмуазель Гамар розмірковувала, чи не віддати його покою своєму славному абатові Труберові, адже той влаштований, як вона сама розуміла, на першому поверсі не дуже вигідно. Та ось домовлятися про пансіон прийшов абат Біротто. Господиня побачила, як йому помешкання полюбилося, як він давно й палко мріяв оселитися тут, тому запропонувати йому іншу кімнату не зважилася й поступилася почуттям заради вигоди. А щоб свого улюбленця втішити, мадмуазель Гамар замінила в його квартирі плити підлоги угорським паркетом у ялинку й перемурувала курний камін.