— Та коли мені, мамо, до них залицятися? Таж я заєдно при роботі...
Хоч Михась був по добрім обіді, таки мусів з'їсти молочної каші, що мама для нього приладила. Стара аж сердилась і мусів їсти.
— Знаєте, мамо, що? Ось у мене грамота на грунт, що мені дарувала баронова. Я би хотів тут зробити порядок з моєю схедою.
— Який же порядок?
— Та так: Я тепер маю два тридневі грунти. При Божій помочі докуплю ще, а тоє, що мені по тату приходять, я би передав Федеві...
— Чи ти Михасю, на правду так гадаєш?
— А вжеж не на жарт! Федьо чоловік добрий але непорадний. Він певно нічого не докупить, хоч
1 не стратить того, що має. Як би я ще свою половину відобрав, я був би від разу богач, а він бідний, так як в казці говориться...
— Добра ти дитина, мій Михасю! най тебе Бог за то благословить! — сказала Стефаниха й поцілувала сина в голову.— Тільки подумай добре... А що було би, як би баронова відобрала, що дала?
— Ого! вже не відбере. Раз длятого, що я їй потрібний і без мене нічого не зробить; по друге я собі на теє не заслужу, щоби мені відбирати, а по трете, що я, коли маю письмо за пазухою, таки не позволю собі відобрати і квіта.
— Коли так, то Боже помагай! Треба колись спросити шляхту і зробити як слід.
Михась вийшов з хати і закликав Федя, що при святі обтрясував садовину.
— Слухай брацє! піди і попроси сюди Філіпка, Петрового Яся, префекта й Петрового Стефана. Є дуже важна справа...
— На що?
— Побачиш опісля, а тепер йди швидше!
Федьо пішов, а за той час Михась здіймив з себе святочну капоту і пішов у сад кінчити роботу.
Зійшлася запрошена шляхта. Просить сусід, та ще такий важний, хоч молодий, чомуж би не піти, та ще при святі...
— Добре-полуднє вам, панє Міхалє! А що то ви нас спросили? чи не на сватів?..
— Прошу, панове браця, у хату!
— Добре-полуднє вам, пані маткої Певно будете інтенцизу шлюбну робити...
— Доброго здоровля вам! будьте ласкаві сідайтеї Стефаниха стала стирати фартушиною порох
з лави.*
— Я панове браця — почав Михась,— маю до вас інтерес... Знаєте, нарік двірський лан "на старизни-ні" йде в угор... Може бисьте взяли для Закуття випас через літо за покладання '.
перше легке орання.
— За покладання лише? А чи баронова дасть?
— То моя вже в тім голова! Баронова там між шляхетські поля своєї череди не пожене, бо би більше шкоди наробилося, як то все варто, а для шляхти воно як раз добре, бо близько. А покладання, що то значить?
— Та що покладання! — обзивається Філіпко,— здрапається плугом на три далі землі тай вже! Воно справді добрий інтерес і коли тоє нам зробите, то будете мати велику заслугу в шляхти. Коби лиш баронова схотіла...
— Коли я кажу, що схоче, то схоче!
Стефаниха стояла коло печі і не могла начудуватись, що Михась говорить. Хіба ж він зажарту-вав собі з матери, коли людей спрощував?
— То я вам, панове браця — мовив Михась — за кілька днів дам знати, а тоді приходьте вже двох-трьох до баронової... А тепер у мене друге діло, фамілійне... Я хочу мою схеду по покійнім родичу перенести на мого брата Федя.
Шляхті це дуже подобалось, хоч з початку не хотіли вірити.
— Алеж панове,— відізвалися голоси,— до того треба прикликати ваших фаміліянтів!
Федьо Стефанів страх утішився великодушністю свого брата та й зараз метнувся за вуйками і стрий-ками.
За той час шляхта говорила о угорі "на старизні", о паші — скільки з того буде, хто те все на себе візьме...
Посходилися вуйки і стрийки. Михась заявив урочисто свою волю.
— Все то ладно з вашої сторони, панє Міхалє, що хочете брата порятувати,— обізвався Петро Стефанів,— але ви либонь не маєте ще 24 літ.
Усіх наче б водою обляло.
— Так, так, панове! — докинув префект,— малолітній не має Права роздавати свого маєтку... Ну, але що ся відволіче, то не втече, і я певний, що пан Мі-хал не цофне свого слова.
— На те можна й могорич випити! — каже оден з вуйків.
— Добре, вип'ємо! Хто ставить?
— А вжеж я — обзивається Стефаниха.— Це робиться в моїй хаті і я приймаю гостий.
Федьо, порадившися з мамою в алькирі, взяв дві пляшки і пішов на Ячменівку за горілкою і араком.
Вже було пізно в ніч, як підохочена шляхта розійшлася домів.
VII.
Другого дня Михась не мало счудувався, як кінний післанець привіз йому на поле в кошику цілий шляхетський обід. Був тут борщ буряковий з свининою, гречана каша добре шкварками примащена, вареники з сметаною, добрий шматок разового житнього хліба і флящина з горілкою.
— Хто це приладив? —питає післанця.
— Не знаю. Мене прикликали з огорода і дали готовий кошик.
їда була смачна, ще ліпша як учера у мандатора.
Звідкіля вони того набрали? — подумав Михась витираючи послідним пирогом останки густої сметани з горнятка,— для челяді такої страви не варять, для баронової теж ні... Хіба це від мандатора? Тьфу! аж обридло. Та ні! таких вареників криноліна не зробить... це видно шляхотська робота... Михась боявся лиш того, щоби це не було від мандатора. "Той хитрий лис готов мене опутати, що ані ворухнуся, та опісля Бог знає, чого від мене зажадає... пек йому!"
Коли Михась вернувся у вечір до двора, застав в креденсі таку саму вечерю для себе.
— Ну, це чейже вже не з мандаторівки, бо баронова би на те не дозволила... Войцєху! хто то все варив?
— Стара Міхалова.
— Міхалова? і я того не догадався! То лиш одна Міхалова потрафить так зварити!
Справді ця Міхалова була славна своїм куховарством і на цілу околицю. її брали до дворів, на попівства і до заможних шляхтичів варити на празники, весілля і інші врочисті оказії.
— А хтож то так зарядив? — питає.
— Ясна пані. Казали вчера прикликати її і заставили варити для пана ржонци...
Михасеві се дуже подобалося; видно, що баронова його поважає, коли так старається про нього. Обтер губи полою, перехрестився і пішов до мами наніч. Хата його не була готова, але вже вся була вимащена, вікна вставлені, коби лиш висохло, то зараз можна би замешкати.
Хата ця була збудована на лад шляхотських будинків з сухих соснових беревен в угла. З сіний входил ос я на ліво до пекарні а звідтіля до алькиря і комірчини. По другій стороні була кімната з деревля-ним помостом для гостий і знову просторий алькир. Обі ті кімнати огрівала одна піч поставлена з дністрових камінчиків. В пекарні стояла велика глиняна піч, з притулою проти зимна, з припічком і запічком так великим, що оден чоловік міг тут вигідно спати. У сінех була деревляна стеля. До хати входилося через ґанок до половини закритий, на ясеневих шестигранних стовпах. Хата була крита соломою, а над нею пишався високий, вибілений димар. Все те ставив двірський муляр Цибульський, що мав славу на цілу околицю, як майстер від печий і до того римар. Вікна на два крила були гарно оковані. При дверях замки і окуття зладив знаний на цілу околицю коваль.