— Ми дуже раді, що ви завітали до нас сьогодні,— сказав преподобний Сайкс.— Наша церква не має більшого друга, ніж ваш батько.
І все-таки я не втрималась:
— А чому ви збирали гроші для дружини Тома Робінсона?
— Ви хіба не чули? — запитав преподобний Сайкс.— у Гелен троє маленьких дітей, і вона не може працювати...
— А чому вона не може взяти їх із собою? — спитала я.
Негритянки, що працювали на бавовняних плантаціях, звичайно брали своїх малят з собою і садовили їх десь у затінку, здебільшого між двома рядами бавовнику. А тих, які ще не вміли сидіти, матері прив'язували собі до спини, як це роблять індіанці, або ж закутували в мішок від бавовнику і клали на землю.
Преподобний Сайкс завагався.
— Правду кажучи, міс Джін Луїзо, зараз Гелен важко знайти роботу... Коли настане час збирати бавовну, я гадаю, містер Лінк Діз візьме її.
— А чого її можуть не взяти?
І перш ніж він відповів на моє запитання, я відчула, як Келпурнія поклала мені на плече руку. Я швиденько мовила:
— Дякуємо вам, що ви дозволили нам прийти.
Джем сказав те саме, і ми пішли додому.
— Кел, я знаю, Том Робінсон у тюрмі, він учинив щось страшне, але чому Гелен не беруть на роботу? —запитала я.
Келпурнія в темно-синьому мусліновому платті, в капелюсі-діжечці йшла між нами.
— Бо Том скоїв щось лихе, так кажуть люди,— відповіла вона.— І ніхто не хоче... не хоче мати справи з його сім'єю.
— Що ж він такого зробив, Кел?
Келпурнія зітхнула.
— Старий містер Боб Юел заявив, що він учинив насильство над його дочкою. Тома арештували і кинули до в'язниці.
— Містер Юел? — Я стала пригадувати,— Чи він не з тих Юелів, що кожного року в перший день занять приходять до школи, а потім не з'являються? І ще Аттікус сказав, що це справжні покидьки. Аттікус ніколи ні про кого такого не говорив. Він сказав...
— Оце вони і є.
— А коли в Мейкомбі всі знають, що за люди ці Юели, то охоче візьмуть Гелен на роботу... Кел, а що значить учинити насильство?
— Я думаю, містер Фінч тобі краще це пояснить,— сказала Келпурнія.— Ви голодні? Щось сьогодні наш преподобний дуже довго проповідував, він не завжди такий нудний.
— Такий і наш священик,— сказав Джем,— але ви якось чудно співаєте гімни.
— 3 повтором?
— Це називається повтором?
— Еге ж. Скільки я себе пам'ятаю, тут завжди так співають.
Джем сказав, що за рік церква могла б назбирати досить грошей, щоб купити збірники гімнів.
Келпурнія засміялася.
— Це не допомогло б. Ніхто не вміє читати.
— Не вміє читати? Як? Стільки людей — і всі неписьменні?
— Так,— Келпурнія кивнула головою.— В "Першій Покупці", можливо, тільки четверо набереться таких, що вміють читати... В тому числі і я.
— А в якій школі ти вчилася, Кел? — спитав Джем.
— Ні в якій. Дай подумати, хто ж мене навчив грамоти? Пригадала, це була стара міс Б'юфорд, тітка нашої міс Моді Аткінсон.
— Невже ти така стара?
— Я навіть старша за містера Фінча.— Келпурнія всміхнулася.— Не знаю, правда, на скільки. Одного разу ми з ним стали пригадувати та підраховувати, скільки ж мені вже років. Найраніші події, які я могла пригадати, були на кілька років "старіші" за ті, які пам'ятає він. Отже, я не набагато старша, адже у жінок пам'ять краща, ніж у чоловіків.
— А коли твій день народження, Кел?
— Я відзначаю на різдво, так легше запам'ятати... а коли мій справжній день народження, я не знаю.
— Але на вигляд, Кел, ти набагато молодша за Аттікуса,— зауважив Джем.
— Це тому, що кольорові не так швидко старіють, як білі,— відповіла Келпурнія.
— А може, тому, що вони не вміють читати. Кел, це ти навчила Зібо читати?
— Я, містер Джем. Коли він був хлопчиком, тут і школи не було. Проте я примусила його вчитися.
Зібо був старший син Келпурнії. Якби я подумала про це раніше, то давно догадалася б, що Келпурнія уже немолода, адже у Зібо майже дорослі діти, але про це я ніколи не думала.
— А як ти його вчила, по букварю?
— Ні, він щодня вчив одну сторінку святого письма, та ще була книжка, по якій мене вчила міс Б'юфорд,— ніколи не догадаєтесь, як вона опинилася в моїх руках.
Ми й справді не могли догадатися. Келпурнія сказала:
— Мені дав її ваш дідусь Фінч.
— Хіба ти з "Пристані"? — здивувався Джем.— Ти нам ніколи про це не казала.
— Звідти, авжеж, містер Джем. Я там виросла, між "Пристанню" і садибою Б'юфордів. Весь час працювала то на Б'юфордів, то на Фінчів, а в Мейкомбі опинилася, коли ваші тато й мама побрались.
— А що це була за книга, Кел? — запитала я.
— "Коментарі" Блекстоуна.
Джем був приголомшений.
— І по цій книжці ти вчила Зібо грамоти?
— Так, містер Джем.— Келпурнія ніяково прикрила рот рукою.— Інших книжок не було. Ваш дідусь казав, що Блекстоун писав чудовою мовою...
— Ось чому ти розмовляєш не так, як усі інші,— мовив Джем.
— Хто це "всі інші"?
— Як всі кольорові. Кел, а в церкві ти розмовляла так, як і вони...
Мені ніколи не спадало на думку, що Келпурнія жила подвійним життям. У неї було ще одне життя крім того, яке минало на наших очах. Це було відкриттям для мене. Не кажучи вже про те, що вона знала дві мови!
— Кел, чому ти розмовляєш... із своїми так, як і вони, адже ти знаєш, що вони розмовляють неправильно?
— По-перше, я й сама чорна...
— Яке це має значення? Чому не розмовляти краще, коли вмієш? — сказав Джем.
Келпурнія зсунула капелюшок набік, почухала потилицю, знову старанно поправила капелюшок.
— Це не так легко пояснити,— мовила вона.— Уявіть собі, що ви із Всевидьком почали дома розмовляти так, як розмовляють кольорові,— це було б недоречно, правда? А що, коли б я розмовляла в церкві чи із своїми сусідами мовою білих? Люди подумали б: запаніла.
— Але, Кел, ти ж знаєш більше,— зауважила я.
— Необов'язково виставляти напоказ людям усе, що знаєш. Жінці це не личить, крім того, людям не завжди подобається, коли хтось знає більше, ніж вони. Це їх дратує. Такі люди не стануть іншими тільки через те, що хтось розмовлятиме з ними грамотно. Для цього їм треба самим учитись, а коли у людей нема бажання, нічого не вдієш: або мовчи, або розмовляй так, як вони.
— Кел, а можна з тобою коли-небудь побачитися...
— Та ми з тобою, здається, бачимося щодня... — Келпурнія кинула на мене здивований погляд.