Галлімен оскаженіло стукнув кулаком по столу.
— Чому, чому, дідько вас візьми? З ним щось негаразд? Хіба не можна виправити його?
— Навряд чи, — відповів Отман з якоюсь безнадійністю в голосі. – Я ніколи раніше про це не замислювався, просто не було нагоди. Але тепер мені здається, що ми підійшли до кінця, оскільки Мультівак дуже досконалий. Він став таким складним, що здатний мислити й відчувати подібно до людини.
— Ви збожеволіли. Але, навіть якщо й так, що з цього?
— Вже більше п'ятдесяти років ми звалюємо на Мультівак усі людські лиха. Ми примушуємо його піклуватися про нас, про всіх разом і про кожного окремо. Нав'язуємо йому свої таємниці. Без кінця прохаємо відвести від нас зло, що таїться в нас самих. Усі ми йдемо до нього зі своїми неприємностями, кожного разу збільшуючи його тягар. А зараз ми ще й задумали звалити на нього тягар людських хвороб.
Отман замовк на хвилину, потім вибухнув:
— Містере Галлімен, Мультівак несе на своїх плечах усі гріхи світу – він втомився!
— Маячня, справжня маячня, — пробурмотів Галлімен.
— Хочете, я вам дещо покажу? Давайте я перевірю свою здогадку. Дозвольте мені скористатися лінією зв'язку з Мультіваком просто у вас в кабінеті.
— Навіщо?
— Я поставлю йому запитання, яке ніхто до мене не ставив.
— А це йому не зашкодить? — Галлімен був у паніці.
— Ні, просто він скаже нам те, що ми хочемо знати.
Голова коливався. Потім сказав:
— Давайте.
Отман підійшов до апарату, що стояв на столі в Галлімена. Пальці його впевнено вистукали запитання:
"Мультіваче, що хочеться тобі самому більш за все на світі?"
Пауза між запитанням та відповіддю тягнулася болісно довго. Отман і Галлімен затамували подих.
І ось почулося клацання, випала картка.
Маленька картка, на якій чіткими буквами було написано:
"Я хочу померти".
I. Asimov. All the Troubles of the World.