У 1917 році захворіла тьотя, і тяжко захворіла, на російську революцію. Хворіла майже цілий рік. Ледвеледве не сконала. Але в 1918 році господь зглянувся над нею й послав німецьку революцію. Німецька революція раптом підняла хвору Антанту на ноги, і з того часу, дай боже не зглазити, почала поправлятися наша тьотя, і зараз так її розтаскало, що й не впізнати.
Зразу тьотя, як одужала, не дуже сердитою була. Особливо привітною здавалася для малих племінників. До всіх з такою усмішкою ласкавою:
— Ви, — мовляла, — мої надії!.. Так ото вона до них люб'язненько.
Головний управитель її, Вільсоном прозивається, так аж 14 пунктів пустив націям на втіху.
П'ятнадцятого так і не видумав. Хоть і зараз ще, кажуть, лежить та в лобі колупається. Виколупати п'ятнадцятого хоче.
Хороші ті пункти такі.
Усіх тьотя не забула. Всім належне пообіцяла… Пообіцяла тьотя!
Ну, значить: "Обіцянка — цяцянка, а дурневі радість!" Усе, значить, як слід. Як по писаному…
Є ще в тьоті помічникуправитель — Клемансо. Але це вже людина підстаркувата. Держить його тьотя виключно для того, щоб поясницю їй чухати, коли в неї соціалістичні прищі засверблять. Та іноді ще як сяде денебудь у тьоті соціалістична конференція (бува й таке), то йодом маже, щоб розходилася. На манір домашнього лікаря себто…
* * *
За останній час хворіть тьотя стала. Часто кахикає блокадами, завелися в голові добровольці. Чухається весь час, нервується. На домашній нараді кревні вирішили, щоб тьотя почала їсти малих націй. Почала. Але, кажуть, почався рак шлунка і невдержаніє. Щось у тьоті не держиться. Здасться, колонії. Умре, мабуть, тьотя…
Але ще вона бадьориться… Налякує… Дехто ще слухає…
* * *
Це я дав науковий вислід.
Не повним він буде, коли не додам до нього ще погляду на Антанту широких кіл населення… Бо знаєте ж: vox dei, vox populi![4]
Якось я зустрів селянина, що заорював панську землю. Кажу:
— Що, дядюшко, панську? А Антанти не боїтеся?
— А істик, — каже, — в мене навіщо?!
ЧУДАКА, ЇЙБОГУ!
Іноді мале туди стромляє свою пичку, куди йому зовсім не слід.
І що мене за дитинства цікавило, так аж тепер оце чудно.
І гуси було пасеш, і додому прийдеш, спати тебе мати покладе, а в тебе в голові, мов свердлом, та думка так і крутить, так і вертить.
А про що?
Я все думав, я все гадав: "Чи є в попа штани?"
І як зустрінеш було де попа нашого, то так руки сверблять, ну до того сверблять підбігти, підняти рясу та хоч одним оком глянути, чи він у штанях.
Було, прийдеш до матері:
— Мамо!
— Га?
— Ци в насого попа стани є?
— Дурний!
Так аж сльози на очах забринять.
Тут аж пече, ну ажажаж дізнатися хочеться, а вони:
— Дурний!
Ну, хай дурний, хай!
Але ж хочу знати! Хочу — та й квит!
— Мамо!
— Ну?
— Мабуть, у попа станів немає, бо якби були, він би такої, як у вас, спідниці не носив!
— Та й дурний ти який! Ну, чи тобі не 'днаково, чи є в попа штани, чи немає!
— Е, 'днаково! А цого він у спідниці?! Нема, мабуть! І твердо я вирішив, що нема! Нема в попа штанів. Бо он
тато в штанях, так вони спідниці не носять. А я хоч і без штанів, так я ще малий. І помилився! У попа штани с. І дізнався я про те незабаром.
Якось раненько жену на поле гуси, а тітчин Одарчин Панас гукає:
— Остапе! Бізи сюди, сось ізказу! Аж залопотів. І гуси кинув.
— Co?
— А в нас у коморі попові стани висять. Уцора нас Іван та Омельків Михайло насого попа в Пріськи застукали. Так він стани забув. А вони стани забрали та й принесли!
— Покази! Ґудзика дам!
— Замкнені!
— Ти бре! Хіба в попа стани є?
— Ну да є! Якби не було, не забув би в Пріськи!
"Диви, — думаю собі.— Штани в попа є. А навіщо ж спідниця?" Ага!
Пригнав гуси додому.
— Мамо!
— Га?
— Ага! Тепер я взе знаю! У попа стани є! Він у Пріськи забув! А со він спідницю носить, так то соб од Пріськи тікать, так соб не видко було, со він стани там забув.
Ну й били ж мене!..
"ДІЛИ НЕБЕСНІ"
І прилетів архангел Михаїл на небо… І постукав архангел Михаїл до бога…
— Хто?
— Михаїл.
— Заходь.
— Ну, розказуй, Михасю, як там, що там? Що чував? Що бачив? Де був? Миропомазав?
— Ех, боженьку, бодай мені не казати, а вам, боже, не чувати…
— А що таке?
— Та… Полетів ото я, як ви були наказали, до Москви… Нову владу на царство миропомазати… Благодаті на неї напустить… Зайшов до Кремля…
— Чи не можна, — питаю, — побачити, хто тут у вас є найстарший?
— А тобі в якій, — питають, — справі?
— Од бога я… З неба… Миропомазати б… Скрізь так… Верховну завжди мазали… благодаті напускали… І тепер от в Англії, в Бельгії, в Італії, в Японії та й по інших країнах ще мажемо… Треба б і у вас… І так спізнилися — думали, не втримаєтесь…
— Літай, — кажуть, — далі… Ніколи саме. У нас тепер з'їзди, наради — не до тебе. Киш! Потім прилетиш. Наказано нікого не пускати, крім делегатів.
— А ти ж що?
— То що ж мав робити? Пішов до Тихона…
— Ну, як святитель?
— Поросят святитель годують… Бідують, сердешні. Достатки не великі… Сергія Радонізького міль іззіла…
— Тожто від нього останній час молитов не чуть.
— Сумні владика… Ото тільки й слави, що білий клобук. Без штанів сидять: на борошно попромінювали. "Бевкну, — кажуть, — у дзвона та й дивлюся, чи правити, чи ні… Так іноді стара бабуся пришкутильгає. А всі пасомі на засіданнях… Сумно.."
— А взагалі що владика поробляє?
— Б'ються владика. З владою б'ються. Влада скарби церковні для голодних одбирає, а владика не дають. "Не самим хлібом, — кажуть, — жива буде людина, а словом, що з божих уст виходить…" Дужі в текстах владика… Влада до їх і так і сяк:
— Голодні мруть… Матері дітей їдять. Владико, — молять, — ізглянься!
А владика їм (ох і непохитні ж у вірі Христовій):
— У вас голодні хліба просять, а ви їм — камінь, та ще й не малий — каратів у ЗО—40.
Одне слово, євангелією їх, євангелісю. Там таке знялося, таке знялося…
Розказав я їм, з якою я справою.
— Е, — кажуть, — зараз і не совайся… Та й взагалі не раю… А там, — кажуть, — як знаєш. Полети ще на Вкраїну. Там так само верховна є. Може, там пощастить.
Та й полетів я ото на Вкраїну.
Прийшов до влади. Назва якась чудна: ВУЦВК зветься.
І не благочестивійший і не самодержавнійший, а тільки всього ВУЦВК.