І здався! І відтяли йому його розкішне волосся, те волосся, в якому була вся його сила…
І пропав Самсон, сліпий нещасний, що тільки те й зміг зробити, що розвалив храм і подавив увесь хор і балет Державної Опери…
От що значить жінкапарикмахер…
Самсона співав Бойко. Співав і в волоссі, й стриженим добре. Голос у нього, значить, не в шевелюрі… Трішки гра в нього нерішуча… Але на те є свої причини… Він сміливо підходить до Далили, сміливо простягає руки, щоб обнять і взагалі заграть, а обнять нема за що… Куди не поткнись — голо! За що візьмешся?.. Та ще при людях?! То ж бо то й є! А взагалі хороший Самсон. Як двинув колрни, так геть чисто тобі всі подушки згори попадали… У філістимлян, як виявляється, на горищі в храмі подушки переховувались…
Далила — Захарова. Дааа! Можна сказать, іще раз: дааа! П'ять з плюсом! За все — і за вокальне, і за драматичне, і за танцювальне, і за зовнішнє… Тільки ж помилуйте ви мою душу!.. Ну, куди ж таки тому Самсонові було вдержатись.
У філістимлян із одежою скрутно було. Голі ходили… А Самсонові загибель… Хоч як старався старий своєю бородою Далилу заставити, нічого не вийшло: і "скрозь бороду видать"… Далила — хароша… Не дай бог таких — у парикмахерські!.. Бігатимуть просто шкуру брить. Аби тільки брить…
Жрець — Демер. Голос у нього високий, але посох іще вищий. Ізза посоху голосу не видно…
Решту підтримував ансамбль. Музику написав СенСанс. Музика весела — з висвистом (новий термін)…
Диригував І. О. Паліцин. Диригував паличкою…
"ЛОЕНГРИН"
"Лоенгрин" — романтична опера на три дії й чотири картини… Музику до неї написав Ріхард Вагнер, німецький композитор, а поставиз її на сцені Харківської державної опери режисер Альтшулер. Не німецький, а руський режисер…
Маємо, отже, два, щоб так сказать, світогляди на одну й ту саму річ. Вагнерів світогляд і Альтшулерів світогляд. Вагнер, здається, талановитий композитор… Але, я вам доложу, і Альтшулер талановитий режисер… Вагнерова музика — серйозна, і дуже серйозна музика… Але, я вам доложу, і Альтшулерова постановка серйозна, і дуже серйозна постановка… Вагнера розуміти треба, щоб сприйняти його, але, я вам доложу, і Альтшулера розуміти треба, щоб… не бити його… Вагнер колись був новатор у музиці, Альтшулер тепер новатор у постановці… Треба бути Вагнером, щоб написати "Лоенгрина", але треба бути і Альтшулером, щоб тако поставити "Лоенгрина"…
Ризикнули б, приміром, ви таку мізансцену стругнуть: Короля Генріха Птицелова посадить збоку в глибу сцени під дубом, а потім примусити решту дієвих осіб звертатися до нього?! А Альтшулер зробив… Так, що артисти, звертаючись до короля, насамперед прохали: "Даруйте, що я до Вас, Ваша Величність, задом… Коли буду передом, то звук піде за лаштунки… А коли буду задом, то ж своя людина, а в залі все ж таки чутимуть"…
І дивиться Ельза чи Фрідріх на мене, приміром, та:
"Король! Король!"
А який я їм король? Я собі глядач…
А король сидить під дубом, киває в спину Ельзі головою…
— Чую, — мовляв, — чую!
А режисер, мабуть, дивиться та:
— Ага?! Покрутисьпокрутись! Це тобі не біомеханіка!..
Постановка, безперечно, "витримана"… Хто за що хоче, за те й тримається… Особливо пажі та пажихи… Вільно себе почувають: гуляють собі по сцені, як у себе вдома, і хоч де стануть — не там! Знову переходять! Не там! ї т. д.
Сюжет у "Лоенгрині" відомий… Король Генріх Птицелов (Каченовський) сидить під дубом і намагається співати басом… Фрідріх фон Тельрамунд (Любченко) співає баритоном, Ельза (Лебедєва) — лірикоколоратурним сопраном, а Ортруда, Фрідріхова жінка (Захарова) стоїть… Потім на лебеді приїздить Лоенгрин (Сабінін) і думає співати тенором, але йому Гріньов (хорист) не дає… перші дві дії Лоенгрина співає Гріньов, а останні дві — Сабінін…
Потім убиває Лоенгрин Фрідріха, а сам думає їхати знову на лебеді додому. Ельза плаче. Але за той час, поки Лоенгрин ліквідував "козні" Ортруди й Фрідріха проти Ельзи, лебідь, стоячи запряжений, вилупив герцога Гортфріда, який вискочив зпід лебедя на радість Генріха Птицелова й Ельзину… Лебідь "от родов" помер, але тут із "неба" спустилася дротина й потягла Лоенгрина додому… Ортруда впала нежива…
А потім вже виходили й кланялися публіці артисти, дирижер, художники й Альтшулер… Публіка кричала: "Браво, браво".
Як виконували?
Лоенгрина співав, я ж кажу, Сабінін… Перші ж дві дії йому не давав співати Гріньов, в останніх двох діях був у Лоенгрина… Харашо.
Генріх Птицелов… Качановський… Чому Генріх? Чому Птицелов? Чому не Собакін, з "Царської невісти"?! Однаково…
Фрідріх… Любченко… Фрідріх… Так. Фрідріх… їйбогу, Фрідріх!
Ельза — Лебедєва… Як би це вам так сказать? Більше "да", ніж "нет"… Голос був, чистий голос був, приємний голос був… Чи була то Ельза? Може… Я особисто Ельзи не знаю… незнайомий з нею був…
Ортруда… Захарова… Так само "птицелов"… Яких "птиць" ловила?! Було таке "дєло"!.. Ловила…
А всетаки яка солідарність серед артистів… Зразу після "птиці", уже Ельза й співає:
"Я тебя прощаю…"
Глашатай — Рейзен… Харашо.
Диригував Паліцин… Оркестра, як на нас грішних, добра. Увертюра прекрасна… Але хори?! Хори?! Що якби спробувать диригувати хорами револьвером або бомбою… Невже б не слухали?!
А всетаки Вагнер, братця, — Вагнер…
"ГАЛЬКА"
(Держшша опера. 31J 1924 p. Бенефіс М. І. ЛитвиненкоВольгемут)
Сюжет у "Гальки" всі, мабуть, знають…
Старенька штука, що завжди буває новенькою. Галька, селянкагуцулка, панича покохала… Зрозуміло? Наслідки звичайні: дитина. А потім божевілля… А панич у костьолі вінчаються… А Галька — в воду!
Було цього у нас багато…
Тепер нема. Давайте, значить, щоб і надалі не було. Річ не в сюжеті. Річ у музиці та, найголовніше, у виконанні. А тут — браво! І навіть бравіссімо.
Бенефіціантка Гальку співала. І грала. І як співала! І як грала! Такі закінчені і сценічно, і вокально образи рідко коли доводиться бачити та чути. Голос… Він так згучав, він так дзвенів… Скільки було чарівної сили, скільки краси. Підйом був, захоплення було. І лились журні згуки, могутні і вільні, людський біль та образу виливаючи… Уміє ЛитвиненкоВольгемут… Тут уже не підкопаєшся.
Вінниця колись прозвала М. І. ЛитвиненкоВольгемут соловейком. Мало! Двадцять солов'їв укупі!