Він би сам усіх отих професориків та інтелігентиків... Уночі, коли заснуть, ще тепленькими, і самому безпремінно в шинелі і в чоботях. А розмір же сорок шостий! І по отих паркетах, під люстрами, між книжками — чоботи сорок шостого розміру і шинельний дух, як від старого валянка. Хай понюхають тонконюхі! І з м'якої постелі, від м'якої професорші, від м'якого хліба — прямо в дощ, у сніг, у хвищу й хурделицю! Все точно і просто, бо й шинеля проста, як народ, як їхній вождь, що теж завжди тільки в шинелі, а не в пальтах з м'якими хутрами та гладесенькими підкладочками.
У всіх тих подіях угадувалося Іванові щось, як ото співається в пісні, знайоме до болю: Старшой! Його рука, його почерк! І скромність теж його. Справи такі, що гримлять на весь світ, а він собі скромненько в стороні. Не висовується і не викрасовується. От хоч би як і він, Іван.
Коли вмер Сталін, Іван добряче розгубився, але не плакав разом з усіма тонкосльозими, а тільки здригався, як коняка: самою шкірою.
Душею здригнувся пізніше, коли прийшла вість про кривавого ката (та ще, виявляється, і англійського шпигуна!) Берію і стали називати його поплічників. О, яке ж далеке було це від того благородного і загадкового тремтіння місячного сяйва в нічних водах! Скажемо відверто: Іван тремтів, як собачий хвіст. Він ждав: ось-ось назвуть і його колишнього Старшого, ось-ось доберуться, а в самого душа стискалася, маліла, стала вже меншою макового зерняти, закотилася в самі п'яти, котилася далі, провалювалася в тартарари, у безвість.
А що чоловік без душі? Поки вона є, то й не помічаєш, зневажливо відмахуєшся: ет, вигадки! Коли ж утрачаєш, то ніби вийняли з тебе осердя і став ти, мов порожній лантух. Ось наче був у тобі якийсь заряд, акумулятор, динамомашина, летіли іскри, міг ти щось запалювати, загрожувати, спопеляти, а тепер сам укритий попелом, який тільки й годен, щоб у ньому греблися одурілі від спекоти кури.
На війні біля Старшого життя було просте, як із батога хвись. Тоді була у всьому точність, а тепер почалася якась каша.
Тепер Іван не погрожував, не лякав, не вдавався до натяків, сидів тихо, принишк, заліг на дно.
Висувати його перестали, хоч куди вже було висувати? Добрався на той час до такого верху, що голова макітрилася. Машина — як вагон, у салоні можна ставити самовар, грати в дурня, проводити засідання. Старшой — дебеліший за Івана, якийсь дуже великий начальник над просторами, душами й коровами, говорити багато не любив, а слухати — й поготів, це спершу хіба ж так припало Іванові до смаку, але згодом він зрозумів: біда. Старшой сідав у машину (завжди на заднє сидіння, поряд з Іваном — ніколи); коротко кидав: "Туди!" і мовчав, як камінний, хоч ти їдь з ним на край світу. Іноді розщедрювався, уточнював: "Отуди!", і вже Іванові радість хіба ж така. Говорити до Старшого було однаково, що до пенька, до стіни, до всіх святих і до Господа Бога: він нічого не чув і не хотів чути. Так ніби Іван не жива людина, а сліпий кінь, на якому той їде до свого "Туди!" або "Отуди!".
Мабуть, уперше Іван подумав: а хіба його Старшой із фронту був не такий і хіба не був він, Іван, для нього всю війну тільки сліпою силою в руках, але якою ж страшною і злочинною! І спокійний був та безгнівний, як і цей Іванів начальник, але виходить, що не гнів убиває людей, а тупа слухняність, якої Старшой вимагав од Івана, а той запопадливо її виказував. Хіба ж він винен, коли від нього вимагали? Ніколи ніхто його не слухав, не говорив із ним, як з людиною, не бесідував, не розпитував. (Хто, може, й хотів, то боявся, знаючи, де він служить.) Тільки наказ, тільки таємничість і мовчання, мовчання. Тоді це подобалося, возносило його над усіма іншими, сповнювало силою і гординею, а тепер здригався од відразливості й жаху. Як він міг це все перенести? Як міг мовчати стільки часу?
А що ж може бути краще, як поговорити із людиною, відвести душу, очиститися, може, й покаятись!
Коли найбільше кортить розповідати?
Мабуть, як любиш або ж дуже боїшся. Іван ні любив, ні боявся, а от же щось у ньому клекотіло і що далі, то дужче, більше, страшніше.
Таємниця рвала душу Іванові, душила його, він задихався, шаленів, майже конав. Розповісти, пояснити, щоб усі знали: він не винен, винен отой Старшой, винен ще хтось, може, й сам Сталін, але ж не він, не Іван. Де вони всі взялися на його голову і чому вчепилися саме в нього?
Після Ангеліни, якій він так і не наважився нічого розповісти, а тоді після страшної маминої смерті Іван боявся розкривати душу стороннім, затаївся, замовк і тільки потроху, натяками підлякував своїх старших, щоб трепетали й поважали. Тепер уже не він боявся розповісти все, як на сповіді, — люди боялися його вислухати, так ніби здогадувалися, яка то може бути сповідь.
Іван сам дивувався, що оте стало рватися з нього та ще й з такою страшною силою. Чому, з якої речі? Ніби й не згадувалося нічого, і музикант більше не мучив, ні зітхань, ні стогонів, ні прокльонів, та однаково ж не вспокоювалася душа, наповзала на неї темна каламуть, щось позасвітнє простягало до Івана чіпкі клешні, і мертвий шерех чувся йому вдень і вночі, не давав дихати й жити.
А Старшого Бог послав Іванові, мов відплату за всі його гріхи і злочини.
Скільки б тривала Іванова мука і чим би все скінчилося, ніхто не знає, але в житті невпинно щось відбувається, зміни надходять навіть туди, де вже на них ніхто й не жде, так було й цього разу.
Іван возив свого Старшого туди й сюди, близько й далеко, а то й ще далі, коли ж заїхали вже й зовсім найдалі і опинилися в нужденному колгоспі, де ні поглянути, ні одвернутися, то несподівано застали там цілу бригаду чудернацько зодягнених, страшенно самовпевнених і навіть нахабних, як здалося Іванові, людей, якихось розцяцькованих, несправжніх, просто кажучи, далеких від солідності не тільки Старшого, але й самого Івана, бо водії теж мають свою солідність і належну пристойність.
Старшой зрадив своєму узвичаєнню, завовтузився, загмикав, розгнівано вигукнув (до Івана, чи що?): "Кіношники!", звелів підкотити просто до тих розцяцькованих, виставив одну ногу з машини і поцікавився, що вони тут знімають і хто дозволив знімати.