Легат читав сторінку часослова, тримаючи книжку якомога далі від себе: боявся, що її просочено отрутою.
Він повернув часослов крамарці і навіть не вирядив за нею вивідників.
Не минуло й сорока хвилин після того, як Ваніна залишила П'єтро, а вона, вже встигши побачитись з покоївкою, знову побігла до нього, гадаючи, що віднині він належатиме тільки їй. Вона сказала П'єтро, що в місті почалася якась дивна веремія. Скрізь нишпорять наряди карабінерів.
— Послухай-но,— додала вона,— їдьмо зараз же в Сан-Ніколо!
Міссіріллі погодився. Вони добралися пішки до Ваніниної карети, у якій за півмилі від міста чекала компаньйонка — довірена особа, що вміла мовчати.
Приїхавши в замок, Ваніна, стурбована своїм жахливим вчинком, стала ревно упадати біля П'єтро. Але коли вона говорила про кохання, йому здавалося, що вона нещира. Вчора, йдучи на зраду, вона забула про докори сумління. Сьогодні, стискаючи коханого в обіймах, вона думала:
"Досить, щоб хтось сказав йому тільки одне слово — і він відсахнеться від мене назавжди".
Вночі до кімнати раптом увійшов один з Ваніниних слуг. Він був карбонарій — тепер Ваніна не сумнівалася в цьому. Отже, у П'єтро були таємниці від неї! Вона затремтіла. Слуга прийшов повідомити Міссіріллі, що вночі у Форлі карабінери оточили будинок, в якому засідали дев'ятнадцять карбонаріїв, і заарештували їх, коли ті розходилися. Хоч їх заскочили зненацька, дев'ятьом усе-таки вдалося втекти. Карабінери привели у в'язницю тільки десятьох. Один з пійманих, ступивши на подвір'я, кинувся в глибокий колодязь і розбився на смерть.
Почувши це, Ваніна зблідла як смерть. На щастя, П'єтро цього не помітив, а то він міг би здогадатися про злочин з її очей...
— Солдати гарнізону,— вів далі слуга,— оточили всі вулиці Форді. Вони стоять так близько, що можуть перемовлятися. Мешканцям дозволено переходити на другий бік вулиці тільки в тих місцях, де стоїть постовий офіцер.
Коли слуга вийшов, П'єтро замислився.
— Зараз нічого не можна вдіяти,— мовив він нарешті.
Ваніна була ні жива ні мертва. Вона здригалася від кожного погляду свого милого.
— Що з тобою? Ти якась дивна сьогодні,— зауважив П'єтро.
Вдень Ваніна наважилась сказати:
— Ось іще одну венту викрито. Гадаю, що якийсь час ти житимеш спокійно.
— Дуже спокійно,— відповів Міссіріллі з такою усмішкою, що вона затремтіла.
Ваніна вирішила навідатись до священика села Сан-Ніколо. Той священик, певно, стояв на шпигунській службі у єзуїтів. Повернувшись о сьомій годині на обід, вона побачила, що кімната, в якій переховувався П'єтро, порожня. Не тямлячи себе, вона кинулась шукати його по всьому будинку, але не знайшла. Впавши у відчай, вона знов прибігла в кімнату і тільки тепер побачила на столі записку. Вона прочитала:
"Я йду, щоб здатися легатові. Я зневірився в успіху нашої справи. Саме небо проти нас. Хто нас зрадив? Очевидно, відщепенець, який кинувся у колодязь. Оскільки моє життя не потрібне бідній Італії, я не хочу, щоб мої товариші, бачачи, що з усіх тільки я один не заарештований, подумали, ніби я їх продав. Прощавайте! Якщо ви кохаєте мене, докладіть усіх зусиль, щоб відомстити за нас. Знищіть, зітріть з лиця землі негідника, який нас зрадив, хай це буде навіть мій батько!"
Ваніна впала на стілець майже непритомна. Вона не могла вимовити ані слова. Очі її блищали сухим блиском.
Потім вона стала навколішки:
— Господи милосердний! Прийми мою обітницю! Я покараю підлого зрадника, але спочатку треба визволити П'єтро.
Через годину Ваніна вже їхала до Рима. Батько давно спонукав її повернутись. Поки її не було, він домовився про її одруження з князем Лівіо Савеллі. Як тільки Ваніна приїхала, дон Аздрубале заговорив про це з нею. На його глибокий подив, донька погодилась на шлюб з першого слова. Увечері того самого дня у вітальні графині Віттеллескі батько майже офіційно представив їй дона Лівіо. Ваніна довго розмовляла з князем. Це був дуже елегантний молодик. У нього були найкращі коні на весь Рим, але, хоч у товаристві його вважали великим дотепником, він був такий легковажний на вдачу, що не викликав у властей ніякої підозри.
Ваніна гадала, що, закрутивши йому голову, зробить із нього зручного виконавця своїх планів. Дон Лівіо був племінником монсеньйора Савеллі-Катанцари, римського губернатора й міністра поліції, тож вона сподівалася, що шпигуни не наважаться стежити за ним.
Кілька днів вона була дуже ласкава до люб'язного дона Лівіо, а потім несподівано сказала, що ніколи не вийде за нього заміж, бо такий вітрогон не може бути її чоловіком.
— Якби ви не були дитиною,— додала вона,— підлеглі вашого дядька не мали б від вас секретів. Приміром, що зроблять з карбонаріями, яких недавно спіймали в Форлі?
Через два дні дон Лівіо повідомив її, що всі карбонарії, схоплені у Форлі, повтікали. Гірко всміхнувшись, Ваніна зміряла його поглядом своїх великих чорних очей, сповнених глибокого призерства, і не вдостоїла жодним словом.
Через день дон Лівіо знову приїхав до неї і, червоніючи, зізнався, що того разу його було обдурено.
— Але я підібрав ключ до дядькового кабінету. З документів, що там лежали, я вичитав, що у великому секреті збирається конгрегація (або комісія), складена з найдовіреніших кардиналів і прелатів. Вона обговорюватиме питання, де судити цих карбонаріїв — у Равенні чи в Римі. Дев'ять карбонаріїв, заарештованих у Форлі, і їхній ватажок, якийсь Міссіріллі — такий дурний, що сам здався в руки властей,— сидять під замком у замку Сан-Леоне[4].
Почувши слово "дурний", Ваніна боляче вщипнула дона Лівіо.
— Я хочу проникнути з вами в кабінет вашого дядька,— мовила вона,— і на власні очі побачити ті документи. Ви, певно, погано читали.
Дон Лівіо затремтів зі страху. Ваніна вимагала від нього майже неможливого. Але свавілля Ваніни розпалювало його кохання ще дужче.
Через кілька днів Ваніна, перевдягнена в чоловіче вбрання — дуже гарну ліврею, які носили слуги панів Савеллі,— з півгодини рилася в найсекретніших паперах міністра поліції. Вона дуже зраділа, знайшовши "Щоденник звідомлень про обвинуваченого Міссіріллі". В неї тремтіли руки, коли вона тримала цей щоденник. Прочитавши ймення "Міссіріллі", дівчина мало не зомліла.