І таки добряче налаяв її, бо й заробила. А вона зразу виструнчилась, наче вартовий перед офіцером: мушу визнати, що вона була справді добре вихована, та й білих людей дуже шанувала.
— А тепер, — кажу, — поясни мені: ти ж тутешня, то мусиш розуміти все. Принаймні, за що на мене табу наклали. А як не табу, то чому люди бояться мене?
Вона втупила в мене великі з подиву очі.
— Ти не знаєш? — видихнула нарешті.
— Ні, — сказав я. — А звідки ж я маю знати? Там, звідки я приїхав, такого сказу не бувало.
— Есі не скажи тобі? — знов спитала вона.
(Есі — це було ім'я, яке тубільці дали Кейсові; воно могло означати "чужинець", або "дивак", або, можливо, "сушене яблуко". Але найскорше це було просто його власне прізвище, не розчуте як слід і вимовлене на канацький лад.)
— Майже нічого, — відповів я.
— Чорт бери Есі! — вигукнула вона.
Вам може здатися кумедним, що в цієї канацької дівчини вихопилась така брутальна лайка. Зовсім ні. То була ніяка не лайка, не вияв гніву, Ама стояла вище від гніву і розуміла власні слова цілком поважно й буквально. Вона стояла [82] випростана, і навряд чи я бачив доти або потім, щоб у жінки був такий вигляд. Мені аж мову відібрало. Потім вона ніби вклонилась мені, але вклонилась гордо-прегордо і простягла руки долонями вперед.
— Я соромно, — сказала. — Я думала, ти знаєш. Есі він кажи мені, що ти знаєш, кажи мені, що тобі дарма, кажи мені, що ти любиш мене так дуже-дуже. Табу на мені, — додала вона, приклавши руку до грудей, як тоді, в нашу шлюбну ніч. — Тепер я йди геть, і табу він іди зі мною. Тоді ти дістанеш дуже багато копра. Гадаю, ти хочеш більше копра. Тофа, алії, — додала вона по-тубільному. — Прощай, ватаже!
— Стривай! — гукнув я. — Не квапся так. Вона скоса глянула на мене з усмішкою.
— Тямиш, ти дістанеш багато копра, — сказала вона так, як ото влещують дитину цукерками.
— Амо, — сказав я, — не дурій. Я не знав, і це правда, і Кейс, видно, втнув нам обом паскудну штуку. Але тепер я знаю, і мені дарма: я люблю тебе дуже-дуже. Ти не йди, ти не кидай мене, бо мені дуже шкода.
— Ти не любий мене! — вигукнула вона. — Ти казав мені лихі слова. — Тоді кинулась додолу в кутку й заридала.
Я, звісно, не вчений, але й не вчорашній, і я зрозумів, що найгірший клопіт із нею вже позаду. Та все-таки вона лежала — спиною до мене, а обличчям до стіни — і вся аж тіпалась від ридання, наче мала дитина, так що й ступні в неї теж здригалися. Просто диво, як це вражає чоловіка в саме серце, коли він закоханий. Бо ніде правди діти: каначка чи не каначка, а я в неї закохався — або ж однаково що закохався. Я спробував узяти її за руку, але вона випручалась.
— Амо, — сказав я, — не будь дурненька, нема чого тобі ревти. Перестань. Я хочу маленьку жінусю. Я тобі правду кажу.
— Ні, ти неправду кажи, — ридала вона.
— Ну, гаразд, — сказав я. — Почекаю, поки ти виплачешся.
Я сів долі поруч неї й почав рукою гладити її коси. Спочатку вона стиналась, відсовувалась, коли я торкався її; потім наче перестала мене помічати, далі ридання помалу стихло і врешті зовсім урвалось, а кінець кінцем вона підвела до мене обличчя.
— Ти кажи мені правду? Ти хочеш я зоставайся? — спитала вона.
— Амо, — сказав я, — я волію мати тебе, ніж усю копру на всіх островах.
То були дуже гучні слова, і що найдивніше — цілком щирі. [83] Вона зірвалась, обхопила мене руками й притисла своє обличчя до мого — так вони на островах цілуються, — аж я геть змокрів від її сліз, і серце моє прикипіло до неї. Ніщо ніколи не було мені таке близьке, як це брунатне дівчисько. Все збігалося докупи й геть закрутило мені голову. Вона була така гарна, хоч у рамця заводь; видно було з усього, що це мій єдиний друг на острові, і мені стало соромно, що я говорив з нею брутально, і вона була жінка, й моя дружина, а ще немовби дитина, про яку я маю дбати, і сіль її сліз була у мене в роті. І я забув Кейса, забув тубільців, забув, що не знаю нічого про всю цю історію, чи згадував її, тільки аби прогнати спогад; забув, що я не могтиму скуповувати копру, а отже, нічого не зароблятиму, забув своїх хазяїнів і ту дивну послугу, яку роблю їм, віддаючи перевагу своїй примсі перед їхнім ділом, забув, що Ама не законна дружина мені, а тільки обманом узята дівчина, і то обманом дуже гидким. Але не забігаймо так далеко вперед. До цього боку справи я вернуся далі.
Дуже пізно ми згадали, що треба ж пообідати. У печі погасло, вона геть захолола; але ми трохи перегодя все-таки розпалили її, й зготували кожне по страві, допомагаючи й заважаючи одне одному й роблячи з цього якусь дитячу гру. Я так жадав її близькості, що, сівши їсти, посадив свою любусю на коліна собі й притримував її однією рукою, а другою їв. І навіть більше. По-моєму, вона була найгірша куховарка з усіх створених Господом; від тієї страви, що вийшла з її рук, занудило б, мабуть, путящу коняку, а проте того дня я споживав Амину кулінарію і не можу пригадати, щоб їжа колись тішила мене більше.
Я не ховався перед собою, не ховався й перед нею. Я бачив, що мене пошито в дурні, і це зроблено з її допомогою, і вона не могла повестись інакше. І я гадаю, що саме це розв'язало їй язик тепер, коли вона вже знала, що ми вірні друзі. Та й багато ж розповіла вона мені, сидячи в мене на колінах і споживаючи моє куховарство, як я споживав її куховарство — для забавки. І про себе, і про свою матір, і про Кейса, та все це було б дуже нудне й зайняло б багато сторінок, якби я виклав його південноморською говіркою, тому я перекажу його нормальною англійською мовою — а ще одну річ про мене самого, що дуже відбилась на моїй поведінці, як ви скоро дізнаєтесь.
Ама нібито народилася на котромусь із екваторіальних островів, і в цих краях жила всього два чи три роки, а приїхала сюди з якимсь білим, одруженим з її матір'ю. Потім той білий помер, а у Фалезі воші з матір'ю живуть усього рік. [84]
А перед тим вони довго мандрували по різних місцях із тим білим, що був, видно, з отих непосидющих натур, котрі все життя шукають легшої роботи. Про таких кажуть, що вони шукають золота на другому кінці веселки. А коли чоловік хоче мати роботу, яка забезпечить його, поки й віку, хай забуде про гонитву за легкою роботою. Вона дає людині хліб і м'ясо, ба навіть досить солодке життя, бо ви ніколи не побачите когось такого голодним і не часто побачите його тверезим, але місця собі він не нагріє ніде. Одне слово, той волоцюга тягав жінку та її дочку за собою повсюди, але більше по глухіших островах, де не було поліції і де, як він сподівався, легка робота на вулиці валяється. У мене на таких свій погляд, але я радий, що він не завіз Аму та її матір до Апіа, чи Папеете*, чи ще до котрого з отих умить вирослих міст. Нарешті він зачепився у Фале-Алії на цьому острові, відкрив сяку-таку торгівлю — Господь знає, як! — перебивавсь у ній звичним для нього маніром і помер, не зоставивши по собі майже нічого: клаптик землі у Фалезі, одержаний на сплату безнадійного боргу, і це заронило в голови матері та дочки думку перебратися сюди й тут жити. Здається, Кейс по змозі підтримував їх і допоміг збудувати хатину. Він був дуже ласкавий у ті дні, й давав Амі роботу, і нема сумніву, що він накинув на неї оком із самого початку. Проте, як тільки вони тут більш-менш устаткувалися, з'явивсь один молодик, тубілець, що захотів одружитися з нею. Він був із дрібніших ватагів, мав у родині якісь тонкі мати та якісь старовинні пісні і був, як сказала Ама, "дуже гарний". І взагалі то була просто чудова партія для вбогої дівчини, не тутешньої острів'янки.