— i чималеньких. Ярмарок нас не цiкавив, бо виїхали ми з мiста виключно, щоб пополювати. Ну, полюімо! Я зайця стукнув, пару вальдшнепiв. Приятелi теж дечого пiдстрелили. Надвечiр зiйшлися перекусити. Сiли на узлiссi — трапезуімо. Довгенько трапезували. Уже й сонце за Гулеву гору сховалося, а ми трапезуімо. Уже Трохим Свиридович "Зiбралися всi бурлаки" двинув, а ми все трапезуімо. Трохим Свиридович було як потрапезуі, то спiваі, спiваі, аж заливаіться. Проспiвали вже й "Зiбралися" i "Реве та стогне" i "Гиля-гиля". Пiд "Кину кужiль на полицю, сама пiду на вулицю" Трохим Свиридович навприсядки пiшов. Уже й потанцювали, а проте все ще трапезуімо. Трохим Свиридович хотiв пiд "Кучерява Катерина чiплялася до Мартина" вдруге навприсядки вдарити. Не вдарив —упав! Упав та головою на ягдташ з вальдшнепами. Витяг вальдшнепа з сiтки, дивився, дивився на нього та й каже:
— Пт-та-ташечко! Люб-б-б-ая! За що ти мерррртвая? Хiба ж ти з-в-в-вiр? Хiба ти мед-вед-мед-мiдь?! А потiм як iсхопиться:
— Мед-вед-ведя хочу! Хлопцi, — кричить, — давай медвеля полювати! За мною!
Ми за ним!
Я вже докладно не дуже й пам'ятаю, та й тодi воно менi не дуже затямилося, що саме було. Пам'ятаю, що кругом кричать цигани, ведмiдь мене кусаі, я ведмедя кусаю. Хтось мене за ноги, пам'ятаю, тягне, я когось за щось, пам'ятаю, тягну.
Прокинувся — темно. Лапнув праворуч — наткнувся па вуса Трохима Свиридовича! Лапнув лiворуч — нiби борода Семека Петровича.
— А де ж, — думаю собi, — ведмедi?
А так якась проти нiби дiрка i трохи свiтиться.
Я до дiрки, стоїть людина, пиката й вусата. Я її й питаю:
— Ми, часом, не в барлозi?
А вона менi:
— Я тобi дам барлiг! Я тобi дам такий барлiг, що ведмедем зеревеш! Хлiв станового пристава за барлiг маіш?!
Тодi я все зрозумiв! За все життя оце один тiльки раз на ведмедя й полював.
— Iнтересно! Тiльки дуже дорого, — з сумом додав учасник тої пригоди...."
* * *
Тепер так на ведмедя полювати вже не вдасться: нема ярмаркових тепер, слава богу, ведмедiв...
Хiба, може, в зоологiчному парку? Але нi: не варт! У всякiм разi, не рекомендую!
IV
А приімно все-таки лежати на канапi, вкритiй ведмежою шкурою, й посмiхатися:
— Сам убив! Їй-бо, сам!
1945