Час до сімнадцятого тягнувся страшенно довго, наче безпросвітна полярна ніч, Ярема сидів у мами в лікарні, коли були прийомні дні, аж поки медсестра не приходила й не казала, що час уже б і додому йти, Ярема ще з порога озирався, і мама усміхалась йому, була вона вихудла і зовсім бліда, і руки її здавались вузенькими, майже дитячими, і в густому маминому волоссі, темному і м'якому, Ярема раптом побачив сивину, і від того йому аж у серці щось защеміло, бо досі ніколи не спадало на думку, що мама може стати... ну, стати немолодою. Він нічого не сказав їй, він частував її пиріжками й компотами Ірини Петрівни, мама сміялась:
— Ох, як я це все з'їм, то потім не втиснусь у свої сукні, доведеться нові шити!
Страшно важко було дочекатись, коли вже нарешті настане сімнадцяте, і маму випишуть з лікарні, і вона одягне свою сукню, оту світлу, з вишивкою на рукавцях — замість цієї остогидлої лікарняної сорочки.
Якогось дня Ірина Петрівна сказала, що в Ігоря незабаром день народження, він запросив хлопців зі свого класу, і якщо Ярема хоче, то може й своїх товаришів покликати, щоб було веселіше. Знову Яремі майнула думка про малих дітей і солодкі пиріжки, але то було дурне, він знав, що Ірина Петрівна просто дуже добра і ладна цілий світ частувати своїми пиріжками.
Було йому тільки дивно, що день народження може стати справжнісінькою і дуже складною проблемою. Найголовнішим, здавалось, було, де його відзначати. Ірина Петрівна й Ігорів тато хотіли, аби все влаштувати вдома: стіл з наїдками, за столом Ігоркові однокласники, повнісінька хата однокласників, скільки вміститься,— а Ігор би в центрі, і всі б його вітали, і були б подарунки від друзів.
Ігор же терся об материну щоку і все скиглив і скиглив, що він так не хоче, краще, коли б у лісі, розклали б вогнище і розігріли б шашлики, і не обов'язково матері й батькові їхати до лісу, навіть не треба їхати,— всі тоді почуватимуть себе дорослими, зовсім дорослими. Поволі Ірина Петрівна приходила до думки, що, може, син має рацію, нехай справді їдуть до лісу, так буде краще, романтичніше, незвичайно — нехай таки й справді їдуть, коли дитина так того хоче. Врешті-решт, це ж таки його день народження, і має бути так, як він того хоче.
— Ну, гаразд, я ще подумаю,— сказала Ірина Петрівна.
Увечері, лягаючи спати, Ігор сказав:
— Коли мама каже — "подумаю" — значить, все буде гаразд!
Ярема здивувався: звичайно Ігор майже миттю засинав, ніяких розмов у них ніколи не велося, а тепер Ігор раптом надумав побалакати перед сном.
— Нехай знають! Ти побачиш — я влаштую такий день народження, справжнісінький день народження — вони всі луснуть від заздрості.
Хто мав луснути — Ігор не пояснював, Ярема ж не став допитуватись, бо його зовсім не обходили люди, які могли луснути від заздрості, та ще й з такого марного приводу.
— Знаєш, як ми це все зробимо? Мама м'ясо засмажить удома, а там розкладемо багаття, на металевих шомполах шашлики — розігріємо, ще також привеземо до лісу повний кошик усіляких інших страв... Знаєш, я сам дещо зможу докупити — у мене досить грошей — і роздобути ще можна. Бачив коли-небудь — пляшки порожні валяються? Нащо ж їм валятись — треба підняти й здати, і вже копійка в кишені...
Коли хтось так щиро у чомусь звіряється, то це, мабуть, якраз та мить, коли можна розпочинати дружбу, але Яремі захотілося повернутись до Ігоря спиною й удати сонного. А ще більше хотілося сказати щось дуже образливе, від чого Ігор замовк би отак, з розкритим ротом. Ярема й сам не знав, у чому річ, врешті-решт, хто з хлопчаків не здавав отих порожніх пляшок, коли часом таки бракувало десяти — п'ятнадцяти копійок на кіно чи на морозиво, а, однак, тут його раптом щось обурило, і він би сказав кілька злих слів Ігореві, от тільки все чомусь пам'яталося прохання Ірини Петрівни — бути Ігореві другом, а Ярема не знав, чи злі слова входять в поняття "друг" у розумінні Ірини Петрівни.
Заплющивши очі, Ярема знову почав рахувати, скільки часу лишилось до сімнадцятого.
День народження випав у неділю. Рано-вранці хлопці взяли величезні рюкзаки, Ярема тихенько погукував на Альму, щоб не розглядалася довкола, а йшла поважно і спокійно, як і належить такому величезному і мудрому псові.
Небо було чисте, сонце світило — як на замовлення для нашого іменинника,— сказала Ірина Петрівна.
На автобусній зупинці стояли троє Яреминих товаришів. Як і домовлялися, вони взяли триніг, казанок та вудочки. Вирішили їхати до такого місця, де можна половити рибу. Прикусивши губу, Ігор пішов назустріч хлопцям.
— Знайомтесь,— сказав Ярема, і хлопці по-дорослому потиснули одне одному руки.
— Раз, два, три, чотири, п'ять,— порахував усіх Ігор.— Що ж, по два шашлики на кожного. Хто не прийшов — нехай тому гірше й буде.
Він засміявся, він весь час намагався удавати веселого, хоча Ярема розумів, що в таких от випадках у людини навряд чи може бути гарний настрій.
Чекали ще трохи. З Ігоревого класу ніхто не прийшов. Ігор усміхався, але при тому весь час закушував губу. Ярема думав, що ті хлопці, мабуть, не хотіли луснути від заздрості і тому не прийшли.
— Що ж,— сказав Ігор,— час би вже їхати.
І коли він так сказав, на автобусній зупинці з'явилась дівчинка. Яремі навіть здалось, що вона весь час тут десь поблизу стояла, тільки не відважувалась підійти. Була це зовсім звичайна, майже непримітна дівчинка. Вона не пробувала удавати з себе кіноактрису, як деякі роблять, хоч кіноактрисами їм напевно ніколи не стати. Зовсім звичайна була" дівчинка — коса зі стяжкою, родима плямка над губою — така темна, що не помітити її не можна, спідниця широка, як у циганочки, і голуба блузка. Така чистесенька, свіжа, ніби от щойно відпрасована. В руках дівчинка тримала букет. Величезні гарні квіти з рожево-фіолетовими, мов підсвіченими знизу пелюстками, і від цих квітів розливалося на обличчі дівчинки ясне світло, і вся вона здавалася ще чистішою і яснішою.
Вона підійшла до гурту хлопців і сказала:
— О, Ігор, добрий день! Куди це ти зібрався?
Ярема чомусь подумав, що питає вона, аби якось
заховатись за тим запитанням, аби ніхто не зміркував, що вона тут з якимось наміром, а не випадково; насправді ж вона все ніби знала — і про день народження, і про те, куди зібрався Ігор.