— Говори своє, а відьма усюди своє діло має. Мій дід таке розказував: у їхньому селі жила стара відьма, Одаркою звалася. Вона робила в селі, що хотіла, а найбільше пакостила людям через те, що відбирала коровам молоко. Було трафиться корова гарна, здорова, з великим вим'ям, а прийдеш доїти її, та молока буде капочка. А мій дід зайшлий був, значить не з того села. Чоловік бувалий і з великим розумом. Люди йому про своє нещастя розказують, а він йно підсміхається, та на ус мотає:
— Побачите, добрі люди, що з весною того не буде, а відьмі усі чорти з самим люципером нічого не поможуть. — Та люди не повірили, бо знали, що Одар-ці нічого не станеться. Вже знахарів з далеких сторін спроваджували й інших відьом радились, добре їм за се платили, нічого не помогло. "Вона,— кажуть,— старша від нас і дужча".
Прийшла весна. Люди стали виганяти корів на пашу. А дід, було, устане ще раніше і вийде на леваду. Дивиться, а Одарка цілком гола ходить по траві, де корови мали пастися, шепче свої чортячі молитви та усе якимось полотенцем по траві б'є, та все в один бік. А мій дідусь слідком за нею, шепче собі отченаші та полотенцем по траві загортає, та усе у другий бік. Перейшли так цілу леваду. Одарка до хати, а дід став під дверми тай дивиться крізь дірку. Відьма завісила полотенцем на кілок та стала скубти, наче б корову доїла. А тут не молоко, а кров у скопець ллється...
Відьма скрикнула і закляла усіма чортами.
— Ото мені якийсь поганець наробив, та провчу я його, провчу! — закричала та як кинеться у двері.
Дід налякався та й на втеки. Заки відьма відчинила двері, бо дід підпер двері кілком, то вже далеко був, і відьма не помітила його. Того дня жінки надоїли повні скіпці молока, а відьма тим так зажурилась, що до вечера і околіла...
— Так твій дід знахар був, чи що? Звідкіля такої штуки навчився?
— Він козакував, під Москву заходив і там від якоїсь відьми сього навчився. Він її з якоїсь пригоди освободив, та я того добре не знаю...
— А у книжках, що про відьом говориться? — питає Явтух.
— У святім письмі написано так, що коли Господь потручав гордих янголів у пекло, а то ще перед Адамом було, то від того чорти на світі взялись. А коли Ісус Христос наш спаситель освободив світ від диявольської сили своєю кров'ю, то вже чортяка не має тої сили, що перше і тепер людям безпечніше жити...
— Егеж,— каже Явтух,— воно так і є. Чорт не такий страшний, як його малюють, ніж такий сильний. От собі куцохвостий збитошник, що людям пакостить, на гріх наводить, але хто на Бога уповає і розум має, то так чорта убере в шори, як має бути, а то і цілком боки помне. Я се добре знаю...
За нашим селом є глибока балка, берегами поросла лісом. Там у землянці жив старий козак-запорожець Созон Черепаха. Йому було більше сто років з роду. Той то вмів чортяк уговкувати. Було, скачуть біля нього, мов цуцики, усе для нього роблять, воду носять, дрова рубають, їсти варять. А він лише візьметься під боки, люльку покурює та лиш приказує, воловодить ними, як турок невольниками. А хай би котрий не послухав! Піймає за хвіст, а так випарить, що Господи! Було, йдуть люди опівночі і слухають, як старий вередує: "Ти, антипку, чи як там, чом сьогодні не скосив левади, хочеш, щоб відтак дощі пішли та й сіно замокло?" Чортяка мимрить там щось гугнявим голосом, а старий за хвіст, та за палицю, та періщить, аж лускіт йде по балці, а чортяка пищить, скиглить, мов бита собака. А Созон поки не відчислить свою сотню, чи кілько там йому присудив, то й не пустить з рук...
— Егеж, відчистять йому по смерті чортяки у пеклі удесятеро. Він певно свою душу чортяці записав,— каже Семен...
— Не говори так, не зневажай праведника. Созон добрий чоловік був, людям помагав, у церкву ходив, богомільні книги читав, і в покаянню помер. Усі люди його знали...
— Хіба ж чортяка так нізащо, ніпрощо чоловіка слухати буде? Зажадає він відтак великої заплати, що не говори.
— А я кажу, що буде служити на самі побої, лише треба знати спосіб, як його приборкати...
— Я в те не вірю...
— Як собі хочеш, а я вірю, лише що мені Господь такої віри не дав, то я так не потрафлю, а другим Бог таке дав, що вміють чортяку осідлати...
Довго у ніч балакали. Степан став говорити казку. Від його одноманітного говорения хлопцям захотілося спати і полізли на віз під покривала. Довго ще чули голос Степана.
IV.
До оселі сотника Тараса Жмута треба буде ще один день проїхати, щоб під вечір поспіти. Тепер уже околиця змінилася. По дорозі надибали череди рогатої худоби, отару овець, табуни коней. їх доглядали чабани на конях. На місці степової високої трави простягались широкі лани пшениці, жита, вівса, баштани з солодкими кавунами. Здибали пасіки, а далі переїздили через густі гарні козацькі оселі. Таких сіл Івась з роду не бачив. Вони не були похожі на Гаврилівку. Там було усе убоге, усе марне під панською кормигою. Там усі мусили йти на панщину, у кого лише була до праці сила. Ніхто не був безпечний, чого від нього ясновельможний пан або його помічник не забажає. Тут на вольних запорозьких землях було зовсім не так. Хатки білі, гарні, веселі стоять собі рядком при дорозі, усі до сонця. Усі серед гарних садочків, посеред розкішних огородів з усякою яриною. Народ веселий, співучий, бо кожен робить сам на себе і не мусить своєю кервавицею з паном ділитися. Кожний платить свій пай на громаду та й усій повинності кінець. Діти бігають собі по селу, а собаками граються і нікому на думку не прийде лякати їх паном, бо пана вони ніколи не бачили.
Бачучи таке, Івась не міг з дива вийти. Він нераз сам, ще як зовсім малим був, утікав перед двораками у кропиву, добре нераз попарився, а боявся плакати. Бо нераз таке було, що дворак, йдучи селом, упоре нізащо хлопську дитину нагайкою лише для того, щоб почути, як воно плакати буде, а ніхто за ним не постоїть, бо усі двораків бояться більш самого диявола...
— Так у сих сторонах нема панів? — питав Івась Явтуха.
— Ге-ге-ге, синку мій, тут вольні запорозькі землі. Не на те наші батьки кидали свою землю, у пустий степ ішли, не на те свою кров проливали в боротьбі з ордою, землю сю своїм потом справляли, щоб панам служити. Вони ж від панів утікали. Краще їм було загибати, як коритися і на пана робити.