— Так буде найкраще,— обізвались інші,— та й найменше клопоту...
— А я би не так казав,— говорив сотник.— Подивіться, скільки їх тут. Скільки би тут голов відрубувати треба: рука зомліє. То не лицарське діло пов'язаним рубати голови. Правда, що вони нас не чіпали, бо не чути було. Подумайте, скільки тут робочих рук змарнувалося б. Я так гадаю: розділім їх поміж громаду, на кожний двір по скільки випаде. Хай нам роблять коло хліба, бо тепер саме пора, а восени по роботі пустимо їх на усі чотири вітри. З того будемо мати ще й користь, що не зачепимо тих чортяк. Коли їх подратуємо, то шельми прийдуть до нас цілим загоном, а тоді може бути нам халепа. Чеши дідька зрідка...
— Розумне слово сказав ти, сотнику, так буде найкраще. Хліба у нас доволі сього року, конячого стерва знайдеться, бо вони сала не їдять, горілки, меду не п'ють, а робочих рук треба. Півтори сотні наших пішли з січовиками... Так буде краще...
— Згода панове?
— Згода!
— Проголоси це, козаче, бранцям і скажи, що якби котрий поважився втікати, так неперемінно повисне.
Перекладач сповістив татарам присуд старшини, і вони дуже зраділи. Вони стали кланятись сотникові і присягати на Магомета, що жоден не втече.
Зійшовся повен двір козаків і стали паювати поміж себе бранців.
Тепер прикликали християнських бранців перед старшину. Вони стали кланятись, хапати сотника за одежу та дякувати...
— Не нам дякуйте, люди добрі, а Господові небесному, що вас визволив з неволі. Те що ми зробили, зробили б і другі козаки, бо це наше святе діло обороняти християнський народ від бісурмен, а ви мені скажіть звідкіля ви?
— Ми всі з Полонного, що близько Острога,— відповів хтось із бранців.— Нас захопила татарва у полі при сінокосах. Село спалили, народу вибили тьму, спалили і зрабували панський двір, вбили пана, його жону, дочку та дитину у полон взяли. Вони тут між нами. Наволоводили нас, Господь знає куди, ми терпіли голод та спрагу, водились ми більше тижня, та прийшлося б нам пропасти, так як багато нашої дрібноти заморилось, та вас Бог прислав нам.
— Наші козаки розберуть вас як гостей до своїх хуторів, відпочиньте, відживіться, а опісля подумаємо, що робити треба... Гей, панове товариші, а заберіть тих бідних до себе у двори, у мене також якийсь десяток може приміститися... А де, люди добрі, ваша пані?
— Нею пані сотничиха піклується.
— А який той ваш пан був? — спитав один козак, що колись теж панським підданцем був, поки на Запоріжжя не втік.
— Поганий був чоловік, панщиною мучив, карав...
— За те покарав його Бог, а тепер його жінка та діти під козацьким тином остали, та й то ще благодать, що у Крим не попали, а то гірше було б...
— Ми б їм куска хліба не дали, бо далебі, заслуговують на те,— обізвалась одна молодиця з пійманих...
— Гріх тобі таке говорити,— гримав сотник.— Досить для неї кари, досить. Чоловіка втеряла і з пані зробилася жебрачкою. Я їй кривди не зроблю, хоч у мене їй панства не буде...
Малого Стася переодягли в одежу Омелька. Микита напоїв його зіллям і прикрив кожухом, щоб зіпрів. Від нього не відступала бідна мати. Сотничиха принесла їй свою одежу і теплої страви. Панночкою зайнялась Одарка в своїй кімнаті. Вона прибрала її в свій найкращий одяг, в мережану сорочку, зелену спідницю, наділа на неї горе етик та ще й гарне намисто на шию з великим дукачем почіпила. її гарну голівку і гарне, мов льон, волосся причесала і квітку почепила. Панночка ще не відійшла з переляку. Позволяла з собою робити, що Одарці захотілося.
— Яка ж гарна з тебе дівчина,— говорила Одарка, відступившись трохи, та приглядаючись на віддалі.— Далебі, що й рідна мама не пізнає... Ой, лишенько, була б і забула. Та ж у тебе черевиків нема... твої підрались геть, підожди, голубко, є в мене зайві і черевики і панчішки. Усе тобі дам, лише не будь така, мов мертва. Та дякуй Богові, що тебе із татарського пута освободив, гірка б тобі доля була. Біда нашій сестрі у татарську неволю попасти. Тебе б одлучили од матері, од братчика, та якому препоганому туркові, у гарем продали... А як тебе звуть, панночко.
— Я звусь Марилька...
— Се по нашому Марійка, так я тебе і звати буду, бо тамто чогось мені складно вимовляти... У тебе батько є?
— Його татари вбили,— говорила Марилька та й розплакалась...
— Так йому було на долі написано, хай з Богом спочиває, та ти, сердешна, не плач, шкода твоїх сліз, ними його із мертвих не воскресиш... Скільки то наших козаків гине, та що ж діяти?.. Ну, не плач-бо, перестань,— Одарка припала до неї, обняла за шию і стала цілувати...
— Надягни ще панчішки мої, черевики, я тебе до мами твоєї поведу, вона в шпихлірі, коло твого братчика. А як його звуть?
— Стась...
— Я не знаю, як воно буде по нашому, та я поспитаю батенька, він усе знає. Ви певно ляхи будете...
— Так...
— Ну, все одно, коли ви лише хрещені, то у нас між козаками біди вам не буде... Ну, тепер, Марійко, коли ти так гарно прибралась, я поведу тебе в світлицю та батькам покажу...
Тут сидів за столом сотник і частував старшину медом. Сотничиха припрошувала гостей.
— Матусенько, пвглянь, се моя нова подруга, зовіть її Марійкою.
Усі подивились. Дівчина вийшла напричуд гарна...
— Здорова була, панночко,— привітали її усі. Сотничиха поцілувала її в головку.
— Були б за тебе, небого, татари узяли великі гроші,— каже суддя, дивлячись на її вроду, а сотник перебив:
— А тепер хай вибачуть, бо не візьмуть... Чи ти, дівчино, їла що-небудь сьогодні, бо від сих цяцьків, що на тебе Одарка поначіпала, ситою не будеш.
— Я б хотіла маму побачити,— сказала Марійка по-українськи.
— Ляшка, а по нашому добре балакає,— відо-звався дядько Явтух, що сидів зі старшиною і попивав мед...
— У мене була пістунка-українка та я від неї і навчилася.
— Ходи до мами,— казала Одарка і повела її за руку у шлихлір.
Челядь, що стояла на дворі і не пізнала тепер тої обідраної татарської бранки...
Біля шпихліра дівчата стрінули діда Микиту, що саме виходив від хворого хлопчика.
— А як там з ним? — питає Одарка.
— Нічого, здоровий буде. Вже пріє по липовім цвіту, а се знак, що й трясці не буде,— відповів дід на ходу у свою пасіку. Марійка від того дуже зраділа.