— Овва! Тепер ти вже тямишся на рільництві!
— А чому б ні? Адже ж ідеться про все людство, про його майбутнє!
— Краще потурбувалась би про своє!
— То вже мій клопіт!
Сварка загострювалась. Утрутився Фредерік. Ватназ гарячкувала і стала навіть захищати комунізм.
— Яке безглуздя! — мовила Розанетта. — Хіба це може коли-небудь здійснитися?
Ватназ посилалася на есеїв, моравських братів, парагвайських єзуїтів, на родину Пенгонів, що поблизу Тьєра, в Оверні; оскільки ж вона жваво жестикулювала, — то ланцюжок її годинника заплутався в пучку брелоків і зачепивсь за маленького золотого баранчика.
Раптом Розанетта страшенно поблідла.
Мадмуазель Ватназ усе ще визволяла свій ланцюжок.
— Не крийся, — сказала Розанетта, — тепер я знаю твої політичні переконання.
— А що? — спитала Ватназ, почервонівши, як незаймана дівчина.
— О, ти мене розумієш!
Фредерік нічого не тямив. Очевидно, між ними постало щось серйозне й інтимніше, ніж соціалізм.
— А якби й так! — заперечила Ватназ, відважно випроставшись. — Це я позичила, моя люба. Борг за борг!
— Далебі, я від своїх боргів не відмовляюсь! Якусь там тисячу франків — дрібничка! Я, принаймні, тільки позичаю, я нікого не обкрадаю!
Мадмуазель Ватназ намагалася посміхнутись.
— О, я ладна покласти руку на вогонь!
— Стережися! Вона в тебе суха — чого доброго, спалахне.
Стара діва підняла правицю й піднесла їй до самісінького лиця:
— А проте вона декому з твоїх друзів до вподоби!
— Хіба андалусцям! Замість кастаньєт!
— Хвойда!
Капітанша тільки низько вклонилася:
— Чарівнішої над вас не знайти!
Мадмуазель Ватназ нічого не відповіла. На скронях у неї виступили краплини поту. Очі втупились у килим, їй забивало дух. Нарешті вона підійшла до дверей і з грюком розчахнула їх.
— Прощавайте! Ви ще дістанете від мене!
— Буде видно! — сказала Розанетта.
Терпець їй увірвався. Вона, впавши на канапу, уся тремтіла, бурмотіла лайку, проливала сльози. Невже її так непокоїла погроза Ватназ? Ба ні! Чхала вона на ті погрози! А може, кінець кінцем, стара діва щось їй винна? Вся річ у золотому баранчикові, і крізь плач у неї вихопилося Дельмарове ім'я. Виходить, вона закохана в актора!
"Тоді навіщо вона чіпляється до мене? — запитував себе Фредерік. — Чому він вернувся до неї? Хто її змушує підтримувати стосунки зі мною? Який у всьому цьому сенс?"
Розанетта й далі тихенько хлипала. Вона так і лежала боком, простягнувшись на краю канапи, підклавши під праву щоку обидві руки, і здавалася істотою такою тендітною, безпорадною та стражденною, що Фредерік підійшов і ніжно поцілував її в чоло.
Тоді вона стала запевнювати його в коханні: князь уже виїхав, вони почуватимуться вільно. Але тепер вона… в притузі. "Ти сам бачив на днях, як я пускаю в діло стару підкладку". Екіпажів більше нема! Та й це ще не все: оббивач погрожує забрати меблі із кімнати і великої вітальні. Вона не знає, що його робити.
Фредерік ладен був сказати: "Не турбуйся, я заплачý!" Але така жінка могла й збрехати. Навчений досвідом, він обмежився самими втішаннями.
Розанеттині побоювання були не марні: довелося віддати меблі й залишити чудову квартиру по вулиці Друо. Розанетта найняла іншу, на бульварі Пуассоньєр, на п'ятому поверсі. Рідкісних речей з її колишнього будуара було досить, щоб надати трьом кімнатам кокетливого вигляду. Повішали китайські штори, над балконом нап'яли тент, для вітальні купили випадком килима, ще зовсім нового, та пуфи, оббиті рожевим шовком. Фредерік брав щедру участь у цих надбаннях; він радів, як молодожон, у котрого нарешті є власна господа, власна дружина; йому так тут подобалося, що він майже весь час ночував у Розанетта.
Якось уранці, вийшовши з квартири, він помітив на сходах четвертого поверху ківер національного гвардійця. Куди б то він ішов? Фредерік зачекав. Чоловік, понуривши голову, підіймався все вище; раптом він глянув догори. Це був пан Арну. Все стало зрозуміле. Обидва водночас почервоніли, відчуваючи однакову ніяковість.
Арну перший знайшов вихід із прикрого становища.
— Ну, що? Їй уже полегшало? — спитав Арну, так ніби Розанетта була хвора і він зайшов узнати, як вона почувається.
Фредерік і собі скористався з цієї вигадки:
— Атож, полегшало! В кожному разі, так сказала мені служниця. — Він хотів натякнути, що його не прийняли.
Вони стояли лице в лице, обидва не знаючи, на що зважитись, і роздивлялися один одного. Вирішувалося питання, котрий із них піде назад. Арну й цього разу викрутився:
— Гаразд! Зайду пізніше! Ви куди? Я проведу вас!
Коли вони вийшли на вулицю, Арну заговорив, ніби нічого й не сталося. Видно, він був не ревнивої вдачі або занадто добродушний, щоб гніватись.
До того ж його захопили державні справи. Тепер він уже не розлучався з військовою формою. 29 березня він захищав контору "Преси". Коли натовп удерся в палату, він відзначився хоробрістю й був запрошений взяти участь у банкеті на честь ам'єнської національної гвардії.
Юссоне, що завжди чергував із ним, більш за всіх інших користувався його баклагою й сигаретами, але, непоштивий з природи, полюбляв йому перечити, ганячи не дуже правильну мову декретів, наради в Люксембурзькому палаці, везувіанок, тірольців — геть усе, аж до колісниці Хліборобства, яку тягнули коні замість волів і супроводили негарні дівчата. Арну, навпаки, захищав уряд і мріяв про об'єднання партій. Тим часом справи його повернули на зле. Це його мало непокоїло.
Взаємини Фредеріка з Капітаншою нітрохи його не зачіпали, бо це відкриття (як він гадав) давало йому змогу позбавити її утримання, яке він знову призначив їй після виїзду князя. Він посилався на свою скруту, довго бідкався, й Розанетта виявила великодушність. Тоді Арну став вважати себе вельми спритним полюбовником, і це звеличувало його у власних очах, молодило. Не сумніваючись, що Капітаншу утримує Фредерік, він гадав, ніби "затіяв кумедну гру", навіть став ховати свої стосунки з нею, а коли їхні відвідини збігалися, поступався місцем.
Необхідність такого поділу прикро вражала Фредеріка, і люб'язність суперника здавалася йому занадто довготривалою наругою. Однак, посварившись із ним, він би позбавив себе можливості вернутися до другої, а до того ж спілкування з Арну було єдиним засобом почути щось про неї. Торговець фаянсом, уже заведеним звичаєм, а може, й з лукавства, охоче згадував у розмові про неї, ба навіть запитував, чому він більше її не навідує.