© Український переклад. Р. І. Доценко, 1992.
Nil sapientiae odiosius acumine nimio (1).
Сенека
(1) Для мудрості нема огиднішого від мудрствування (латин.).
Одного темного й вітряного вечора восени 18 ** року я сидів у товаристві свого приятеля С. Огюста Дюпена, в його невеличкій бібліотеці, чи, краще б сказати, покої для книжок,— у Сен-Жерменському передмісті Парижа, вулиця Дюно, № 33, четвертий поверх,— і втішався подвійною насолодою: роздумами й пінковою люлькою.
Добру годину в кімнаті панувала глибока мовчанка, коли кожен з нас, як видалося б сторонньому спостерігачеві, цілковито поринув у споглядання химерних закрутків диму, що наповнював приміщення. Щодо мене, одначе, то я розважав про дві події, які ми обговорювали на початку вечора,— а саме: пригоду на вулиці Морг і таємниче вбивство Марі Роже. Отож мене трохи вразив такий збіг обставин, що двері до бібліотеки раптом відчинилися і ввійшов наш давній знайомий, добродій Г++, префект паризької поліції.
Привітали ми його від щирого серця, бо він, хоч і не викликав великої пошани, усе-таки був чоловік цікавий, а крім того, не бачилися ми з ним уже кілька років. Ми сиділи поночі, і Дюпен був підвівся засвітити лампу, але сів знову, коли Гл + сказав, що прийшов порадитися з нами, вірніше з моїм приятелем, в одній офіційній справі, яка завдала чимало клопоту.
— Якщо над нею треба буде подумати,— промовив Дюпен, так і не засвітивши лампи,— то темрява лише допоможе нам.
— Це ще одне ваше дивацтво,— зауважив префект; він мав звичку називати дивацьким усе, чого не міг зрозуміти, тим-то жив серед тьми-тьменної всіляких "дивацтв".
— Авжеж,— погодився Дюпен, запропонувавши префектові люльку й підсунувши до нього вигідне крісло.
— Ну, то яке ж тепер ускладнення? — запитав я.— Маю надію, цим разом не йдеться про вбивство?
— О, ні, зовсім ні. Власне кажучи, справа таки дуже проста, і я не маю сумніву, що кінець кінцем ми й самі її залагодимо. Але я подумав, що Дюпенові цікаво було б довідатися про деталі, бо вони вкрай дивацькі.
— Справа проста, а деталі дивацькі? — спитав Дюпен.
— Отож-бо й є, хоч і не тільки це. Власне кажучи, через те й чудна справа, що вона така проста, а збиває з пантелику.
— Можливо, саме ця простота й ошелешує? — докинув мій приятель.
— Та що ви дурниці правите! — відказав префект, голосно засміявшись.
— Можливо, таємниця надто вже прозора? — додав ще Дюпен.
— О Господи, ну й скажете ж ви!
— І занадто очевидна?
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! — зареготав гість, беручись за живіт.— Ох, Дюпене, я просто лусну зі сміху!
— Але в чому ж усе-таки суть справи? — запитав я.
— Гаразд, я вам розповім,— відказав префект і, задумливо пустивши хмарку диму, зручніше вмостився у кріслі.— Я розповім вам у кількох словах, але спершу мушу попередити: це справа страшенно секретна і я, безперечно, втрачу посаду, якщо стане відомо, що я з кимось поділився цією таємницею.
— То розказуйте,— промовив я.
-— Або й ні,— докинув своєї Дюпен.
— Отже, так: я особисто дістав свідчення з дуже високих кіл, що з королівських покоїв викрадено документ надзвичайної ваги. Особа викрадача відома,— це поза всяким сумнівом, бо бачили, як він узяв його. Так само відомо, що документ досі в руках викрадача.
— Звідки це відомо? — запитав Дюпен.
— Це випливає з характеру документа,— відповів префект,— а також із того факту, що не постали ніякі наслідки, які неминуче мали б постати в разі, якби документ вийшов із рук крадія, тобто якби крадій використав його для того, для чого цей документ йому, власне, й потрібен.
— Поясніть докладніше,— попросив я.
— Ну, якщо так, то я скажу, що викрадач завдяки цьому документові набирає певного впливу в певній ділянці, яка для нього має особливе значення.— Префект полюбляв дипломатичний стиль мовлення.
— Я все-таки не зовсім розумію,— зауважив Дюпен.
— Ні? Ну, гаразд. Передача цього документа третій особі, якої я не називатиму, завдасть шкоди честі однієї особи дуже високого рангу. І цей факт робить її залежною від посідача документа, котрий таким чином має змогу піддавати небезпеці честь і спокій тієї самої високої особи.
— Але ж ця залежність,— утрутився я,— випливає з того, що злодієві відомо, що потерпіла особа знає його особу. Хто ж у такому разі наважився б...
— Злодій,— урвав мене префект,— це міністр Д++. Він такий, що на всяке наважиться, і на гідне, й на негідне. Спосіб викрадення був не менш хитрий, ніж сміливий. Вищезгаданий документ — лист, якщо вже казати відверто,— потерпіла особа одержала, перебуваючи на самоті в королівському будуарі. У ту хвилину, коли вона його читала, до покою раптом увійшла інша висока особа — саме та, від якої листа будь-що треба було приховати. Марно спробувавши в поспіху вкинути листа до шухляди, потерпіла особа мусила покласти його на видноті, просто на столі. Лист лежав, одначе, догори адресою, тим-то його зміст і не міг привернути сторонньої уваги. Цю мить увіходить міністр Д++. Гострі його очі відразу нагледіли листа; він упізнав почерк на адресі, завважив збентеження особи, до якої його адресовано, і вгадав її таємницю. Переговоривши в справах,— як звичайно, коротко,— міністр дістає з кишені листа, ззовні подібного до того, що на столі, розгортає його, вдає, ніби читає, а тоді кладе поруч із першим листом. Далі знову веде розмову про державні справи, і так хвилин з п'ятнадцять. Нарешті він виходить, забравши зі столу чужого листа. Власниця листа бачила все це, але, звичайно, не могла зупинити крадія в присутності третьої особи, що стояла поряд. Таким чином, міністр залишив на столі свого листа, зовсім не важливого змістом, а сам вийшов.
— Оце ж і маєте всі умови,— обернувся Дюпен до мене,— потрібні для цілковитої залежності: крадієві відомо, що потерпіла особа знає його особу.
— Справді,— підтвердив префект.— І ось уже кілька місяців, як крадій використовує цю владу для своїх політичних цілей, що стає дедалі небезпечнішим. Потерпіла особа день у день усе більш переконується, що листа треба повернути назад. Але цього, звичайно, не можна зробити відкрито. Доведена кінець кінцем до розпачу, вона доручила всю справу мені.