— Дозвольте мені сказати слово, — не витримав я. — Будьте певні, що коли податей збирають менше, то, значить, уряд теж причетний до цього. Тут винен не Кембл, а розпорядження уряду. І якби завтра вбили Коліна, яка була б із цього користь? На його місце негайно ж призначили б другого агента.
— Ви молодчага в бою, — зауважив Алан, — та все-таки, хлопче, у ваших жилах тече кров вігів!
Вік говорив досить лагідно, але в презирливому тоні відчувалося стільки гніву, що я вирішив змінити тему. Я висловив свій подив, що в такий час, коли вся Верховина переповнена військами й охороняється, немов обложене місто, чоловік у становищі Алана міг вільно пересуватися по країні і його досі не заарештували.
— Це легше, ніж вам здається, — відповів Алан. — Оголені узгір'я все одно, що рівна дорога; якщо в одному місці стоїть вартовий, ви просто обминаєте його. Багато допомагає верес. І скрізь є оселі друзів, хліви та копиці сіна. До того ж, коли кажуть, ніби країна зайнята військами, то це, в кращому разі, пуста фраза. Солдат займає не більше місця, ніж підошви його чобіт. Одного разу я ловив рибу в той час, як на другому березі річки стояв вартовий, і піймав чудового струга, а іншим разом сидів у кущах вересу за шість кроків від вартового і з його свисту вивчив справді-таки гарну мелодію. Оцю, — додав він і просвистав її. [233]
— Зрештою, — вів далі Алан, — тепер уже не так погано, як було в сорок шостому році. Вони кричать, що гірські клани тепер утихомирені. Та й не дивно, адже в усій країні від Кентайра до мису Реза не лишилось жодної шпаги або рушниці, хіба крім тих, які обачні люди приховали в стрісі! Та мені хотілося б знати, Девіде, доки це буде? Можна подумати, що недовго, коли такі люди, як Ардшил, на вигнанні, а люди, подібні до Червоного Лиса, сидять удома, попиваючи вино, і гноблять бідних. Але не так легко передбачити, що нарід зможе стерпіти, а що ні. Інакше чому ж Червоний Лис вільно їздить по моїй нещасній батьківщині і не знаходиться хороброго хлопця, аби всадити в нього кулю?
З цими словами Алан поринув у роздуми і якийсь час сидів зажурений і мовчазний.
Я ще хотів би сказати про свого друга, що він майстерно грав на різних музичних інструментах, а особливо на флейті, складав непогані вірші рідною мовою, прочитав кілька книжок французькою і англійською мовами, був дуже вправним стрільцем, досвідченим рибалкою, чудово володів як рапірою, так і шпагою. Що ж до його вад, то вони були виписані в нього на обличчі, і я тепер знав їх усі. Найгіршою з них була дитиняча схильність ображатись і вишукувати привід для сварки. Щоправда, зі мною він великодушно стримувався, пам'ятаючи, як ми разом відбивали натиск ворога в рубці, але чи тому, що я сам добре захищався, чи, може, тому, що мені довелося бути свідком його власної відваги, — цього я не можу сказати. Бо хоч він і дуже цінував хоробрість в інших, однак найдужче захоплювався нею в Алані Брекові.
Розділ XIII
ЗАГИБЕЛЬ БРИГА
Була вже пізня година, стемніло настільки, наскільки взагалі тут темніло в цю пору року (тобто було ще досить видно), коли Гозісен просунув голову в двері рубки.
— Послухайте, — звернувся він до Алана, — вийдіть і гляньте, чи ви не зможете визначити, де ми тепер?
— Знову якісь хитрощі? — спитав Алан.
— Мені зараз не до хитрощів! — вигукнув капітан. — Є інші речі, про які я маю подумати: мій бриг загрожений!
Із стривоженого виразу його обличчя, а найбільше з гострого тону, яким він говорив про бриг, ми зрозуміли, що [234] капітан не хитрує, а тому, не дуже побоюючися зради, вийшли на палубу.
Небо було безхмарне, віяв сильний холодний вітер, що пронизував до кісток. Ще не зовсім згасло денне світло, і водночас яскраво світив майже повний місяць. Бриг тримався круто до вітру, щоб обминути південно-західний мис острова Мулу, гори якого виднілися з лівого борту судна (найвище здіймалася Бен Мор з оповитою туманом вершиною). Хоч цей напрямок і не зовсім відповідав меті нашого плавання, "Завіт" із шаленою швидкістю розтинав бурхливе море, то провалюючись униз, то злітаючи на гребенях хвиль, які переслідували нас із заходу.
Ніч видалась не така вже й погана для плавби в чистому морі, і я почав дивуватися, що саме так непокоїло капітана, як раптом бриг піднявся на гребені високої хвилі й Гозісен показав нам на щось рукою. Ми глянули туди. Недалеко від нас із освітленого місяцем моря вгору фонтаном била вода, а через якусь мить сюди долинув віддалений гуркіт.
— Що це, по-вашому? — похмуро спитав капітан.
— Хвилі розбиваються об риф, — відказав Алан. — Тепер ви знаєте, де він; чого ж вам ще треба?
— Та юно то так, — буркнув Гозісен. — Якби ж цей риф був єдиний.
І справді, поки він говорив, трохи далі на південь з'явився ще один фонтан.
— Он! — вигукнув капітан. — Ви самі бачите. Коли б я знав про ці рифи і мав мапу або коли б був живий Шуен, не тільки шістдесят гіней, а навіть шістсот не примусили б мене ризикувати бригом серед цих скель. Адже ви, сер, знаєте тут берег і мали б бути нам за лоцмана. Чого ж ви мовчите?
— Я думаю, — відповів Алан, — що це так звані Торенські скелі.
— І багато їх? — спитав капітан.
— Правду кажучи, сер, з мене ніякий лоцман, — відказав Алан, — але, наскільки я пригадую, вони тягнуться на десять миль.
Містер Ріак і капітан перезирнулися.
— Мусить же бути якийсь прохід між ними! — зауважив капітан.
— Безперечно, — погодився Алан, — але де? Мені пригадується, що ближче до берега рифів майже немає.
— Справді? — перепитав Гозісен. — У такому разі нам доведеться триматися круто до вітру, містере Ріак, і підійти якомога ближче до берега Мулу, сер. Хоч навіть і тоді земля закриватиме нас од вітру, а ці скелі залишаться з завітряного [235] боку. Що ж, ми не маємо іншої ради, і так чи так нам загрожує небезпека розбитися.
З цими словами він віддав стерничому наказ і послав Ріака на фор-марс*. На палубі було всього п'ять чоловік, рахуючи й капітана та помічника: придатних (або принаймні придатних і згодних) виконувати свою роботу більше не було. Як я вже сказав, на долю містера Ріака випало лізти нагору, і він сидів там, ведучи спостереження і повідомляючи на палубу про все, що бачив.