Боже мій.
Зразу б:
— Тю! Тюууу! Арарарара! Фффююю!
Та я б, мабуть, і сам тюкав.
А тут ні тюкання, ні свисту.
* * *
Ах, ці німецькі шляхи! Ах, ці німецькі дороги! Пара коней, а за ними дві величезні гарби з сіном, одна до одної поприв'язувані.
І йдуть собі невеличкі коненята, весело голівками помахують.
А в нас:
— Скільки взяли?
— Та півтори копиці! Та й то хто й зна, як воно там, у тій калюжі, чи вискочу, чи ні.
— А коли ж ви ту калюжу засиплете?
— Хай її чорти засипають! Що я її засипатиму, коли у мене, може, якихось возів на три того й сіна.
Ах, ті шляхи! Ах, ті дороги!
* * *
Ті шляхи й ті дороги пообсаджувано в Німеччині яблунями, грушами, сливами. І ніхто їх не стереже. От, красти!
Я не знаю, хто за тих німців роботу робить, коли вся та садовина поспіває.
Коли ж ти робитимеш, коли тут тобі: одно ходи та крадь. Одно ходи та крадь.
Крадь і не озирайся, бо ніхто його не стереже, ніхто не всадить тобі заряду солі в твою індивідуальність.
* * *
Німецькі села… Кам'яниці. Електрика. Брук. Видко в дворах авта…
Будинки якісь такі гостродахі, двоповерхові. Не видко по дворах возів без коліс, не видко біля ґанку гною. В загонах для скоту корови стоять не по пузо в кізяках…
Пара косарів (коси за плечима) на велосипедах проїхали…
Он іде отара овець.
"Невже то, — думаю собі,— вівці? А чого ж над ними нема хмари пороху?"
І не чхають од тої пилюги ні вівці, ні пастухи, ні подорожні.
Їдемо…
Лани… Села… Ліси… І так аж до Берліна.
* * *
Берлін…
Один "бангоф", другий, третій… Нарешті наш — "Фрідріхштрасе".
— О боже мій! Де ж той, як його, — "авсганг?" Ось він! Ну, господи благослови!
— Майн гер! Майн гер!
— Та "гер" то я знаю, а от як нам до отеля дістатися?
— Біте шен…
Готель…
— Як же ж тут з хазяїном чи з швейцаром?.. …Їх. Ніх. Їх. Ніхт шпрехен дойч.[19]
А хазяїн:
— Что значить? Говорите по=руськи. Откуда?
— З Харкова.
— Давно билі в Одесі?
Трохи не кинувся цілувати.
Приїхали.
КЛАПТІ ВУЛИЦІ БЕРЛІНСЬКОЇ
Берлін.
Добре, якби було можна про Берлін так шрайб-шрайб — і вже вам про ввесь Берлін нашрайбав. Нашрайбаєщ лихої години, коли самого населення, кажуть, тут чотири з половиною мільйони. Я спробую так сковзнутись по Берліну. Зверху.
І то тільки краєчком, клаптиками.
Берлін нашому братові Тяжко, дуже тяжко спостерігати.
Ти так став, зосередився, зробив спостережливо-розумне лице, а тебе зразу щось і перелякало.
Загуло або під тобою, або над тобою, ревнуло або перед тобою або за тобою.
Ну, і зразу сіртонешся або назад, або вперед, або присядеш, або підплигнеш.
Ти тікаєш од заднього ворога, а вже перед тобою щось або дзвонить, або гурчить, або реве.
Ти присядеш, а воно під тобою тільки гургур!
І така тобі скрізь турбота, що ніяк себе не зосередиш, а особливо, як ото вулицю треба переходити.
Націляєшся вже, націляєшся, а потім ніби тебе хтось батогом оперізав — мчиш, як на перегонах.
Тубільці на тебе дивляться: людина, думають, або сказилась, або вдома у неї горить.
А як же ж ти не мчатимеш, коли воно скрізь щось їде. Зверху в тебе надземна залізниця, знизу — підземна, а по вулиці авто, мотоцикли, велосипеди, трамваї, коні щось везуть, собаки щось тягнуть.
І в кожного або свисток, або гудок, або дзвінок, або батіг ляска, або собака гавка.
І кожний же, — ти так гадаєш, — обов'язково тебе переїде.
Тяжко спостерігати нашому братові берлінське життя.
* * *
Що ж вам спадає в Берліні на очі?
Перш за все треба констатувати, що для Берліна пари очей замало. Не вистачає їх, бо сильно дуже багацько дечого спадає на них. Спадає й мигтить.
Вулиці… Вулиці взагалі, як вулиці, з усім своїм гамузом і зокрема брук… "Мостові". Вони чорні й чорносині. І блищать. Вони так блищать, як блищить лід на ковзанці. Вони всі асфальтові. Вони якісь м'якоблискучі. Вони так блищать, що хочеться розігнатись і посковзнутись… І здається вам, що коли б ви посковзнулись на якійсь там Фрідріхштрасе, то летіли б аж до Вітенбергпляцу.
Авто й автобуси, мотоцикли й велосипеди котяться там безшумно.
І навіть величезні коні першерони, що возять по Берліну пиво в бочках на величезних "гарбах" з грубезними залізними шинами на колесах, не роблять, — ні коні, ні гарби, — ніякого гамору… Цокотять тільки підкови в коней.
Коли бj отака чортовина проїхалась повз редакції, то напевно б ми всі вирішили, що за Люботииом землетрус на 10 і/2 балів і хапалися б за одвірки.
Оті "мостові" якось заворожують вас і очі ваші в себе втягають. Так от стоїш і дивишся на них, а вони в собі, мов у дзеркалі, одбивають вас, одбйвають авто, мато, коней, собак, людей…
Чудесні "мостові"… В посуху вони вогкі, а в дощ сухі.
* * *
А посеред вулиці — на перехресті,— шуцман. Обов'язково шуцман.
Він — увесь синій і в синяві своїй величний. А голова його вилискує чорною каскою з білим спереду орлом.
31.5
Він — повний контраст берлінській вулиці. Вулиця — метушлива. Він — спокійний. Вулиця — галаслива. Він — тихий. Вулиця — строката, він тільки синій. Вулиця — нервово рухлява, його рухи — пластичноповільні й певні.
Коли він зупиняє рух з одного боку і дає напрям рухові з другого — такі рухи руками робить, мабуть, тільки римський папа, благословляючи народ, коли народ той цілує папину пантофлю.
І рух його — закон для машин, для коней, для собак і для людей…
* * *
Дивна берлінська вулиця… Крамниці… Вивіски… Рух… Балачки… І хоч би тобі одна українська вивіска. І хоч би ж тобі одне де-небудь українське слово. Та ніде анічогісінько.
Мала дитина, й та вже по-німецькому! А боже ти мій! Українізації в Берліні не провадиться ніякої. Якось на розі одної з улиць бачу шуцмана з червоною пов'язкою на рукаві, а на тій пов'язці білими літерами написано: "Говорит по-русски". "Рагіе Francais!"[20] і т. д.
Щось аж сім чи вісім таких написів. І по-італійському він говорить, і по-англійському, і по-польському, і по-чеському. Підходжу і питаю:
— А по-українському можете?
— "Палакать"?
— Хоч би, кажу, й "палакать".
— Понимаю "палакать".
— Ну, добре, кажу, що хоч "понимаєте".
Ото тільки одного й довелося побачити за цей час. Подивлюсь, як буде далі…
Доведеться, очевидно, запротестувати, що так мляво тут з українізацією.