— Дядю! А за кордоном бурзуї єсть?
— Поїду, кажу, побачу. Тепер можу сказати:
— Єсть. Та ще й які єсть.
* * *
Далі що?
Далі хазяйки вертаються. Потім школярі вертаються. Потім службовці вертаються. Потім робітники вертаються. Хазяйки годині об 11й. Школярі — о 2й. Службовці — о 3й — 4й. Робітники — о 6й7й.
Робітники, як бачите, "перші" й уранці і ввечері. Вранці вони перші спереду, ввечері — ззаду.
* * *
Далі настає вечір.
О 6й-7й годині суне публіка по кінах та по театрах. А далі густо йдуть "погібшіє, но мілиє созданія".
І в льокалях, і в кафе грає музика.
Електрика називає місця, де розважаються, притискаючись одне до одного, особи і тої й другої статі.
Робітники лягають спати, бо їм завтра, як і сьогодні, треба бути першими.
Ходім і ми.
* * *
Коли я в оцій схемі берлінського дня чогось такого набрехав, то в усякім разі небагато. А не вірите — поїдьте перевірте. 1 Невеликі ресторани з музикою і танцями.
НУ Й НАРОД!
При першій зустрічі з німцями, при першій з ними балачці, а певніше не балачці, а намаганню балакать, — так і хочеться в розпачі крикнути:
— Нещасні! По-нашому не розуміють!
І так ото стоїш біля нього, втолковуєш йому і руками, і ногами, і очима, і язиком, і киваєш, і моргаєш, і притакуєш, і прицмокуєш, а потім махнеш рукою:
— Що ти, — мовляв, — з нього візьмеш? Ну, нещасний народ! Ну, як ти йому втолкуєш, коли він тільки понімецькому та пофранцузькому, та поанглійському й розуміє!
Ну, от прийшли ви до голярні й кажете:
— Поголіть мене.
Стоїть, дивиться.
Ви йому кажете ще раз:
— Поголіть мене.
А він вам:
— Вас?[22]
— Та мене ж, мене!
А він:
— Вас іст дас[23] "мене"?
Тоді вже ви силкуєтесь по-їхньому. Вимовили, нарешті. Страшенний регіт у голярні.
Виявляється, що ви попросили, щоб вам зробили не більше й не менше, як обрізання.
І так на кожному кроці: ніяк не добалакаєшся. Пішов купувати сорочку.
Допоказувався й дожестикулювався нарешті, що зрозуміли, що мені треба сорочку. Жестикулюю далі:
— Не верхню мені,— жестикулюю, — сорочку треба, а нижню. Не отаку, — значить, показую, — а таку.
— Ах зо[24]! — каже.
— Зозо! — кажу. — Зо!
Дали мені сорочку.
Приходжу додому, одягаю, а вона, лиха година, аж до п'ят.
Така, як ксьондзівська сутана. Злякавсь я.
— Смирительну, — думаю, — сорочку дали. Може, що помітили, не дай бог.
Кличу Йосипа Йосиповича.
— Йосипе Йосиповичу! Подивіться, голубчику, що я за манію таку купив.
— Це — нічна сорочка!
— А не смирительна?
— Ні, ні,— каже, — це нічна: не бійтесь! Нуну!
Швиденько одного разу треба було повертатись до готелю. Сідаю в таксі.
Не довіряючи свойому знанню німецької мови, показую записану в блокноті адресу.
— Біте шен! — каже шофер. Поїхав.
Їду та їду. їду та й їду. Одно їду, одно їду, одно їду.
По-моєму, давно б уже час і дома бути, бо сказали мені, що не більше, як хвилин 15–20 мені додому їхати, а все їду та їду.
Дивлюсь на таксометр, а там уже за три марки перевалило.
Дивлюсь на написи вулиць, — раз промайнуло моє "штрасе" і зникло. Промайнуло й удруге і знову зникло.
Коли вже таксометр наближався до п'яти, дивлюсь, під'їжджаю з другого боку до свого готеля.
— Біте шен! — каже шофер.
— Данке зер, кажу, виймаючи п'ять марок.
Не розуміючи по-нашому, — от і виходить, що там, де треба заплатити щонайбільше півтори марки, п'ять марок вилітає.
* * *
Та що там говорити про простий народ. Професори — і ті по-нашому не розуміють. Знаменитий професор, світова величина, "бог" у своїй галузі, а не вміє по-українському. Я йому говорю:
— Болить у мене оте. Болить воно мені тоді й тоді Захворів отоді.
Все одне слово, розказую, як "бог приказав". Не бере.
І якби не знайомий лікар, що повів мене до того професора, так ні до чого б ми й не добалакались.
А то по-німецькому:
— Раз-два!
І вже й договорились, уже й професор допойняв, у чому річ, уже й ліки, уже все… От, розумієте, народ!
І хоч би його мова була милозвучна, пісенна, як наша. Нічого подібного.
В мові багацько шелестівок, потім вона слабує на довжелезні періоди, з дієсловом аж наприкінці,— і от же знають її.
А наша друга після італійської, із самих голосівок — та яких голосівок, — складена, і не розуміють. Нещасні. А які егоїсти!
Їдеш по вулиці і ввесь час тільки й чутно:
— Я![25] Я! Я!
Говориш з кимнебудь. Сказав щось, а він вам:
— Я!
По телефону говорять, — тільки й чутно:
— Я! Я! Я!
Між собою балакають:
— Я! Я! Я!
Страшенно егоїстичний народ!
* * *
Одного разу тільки й вийшло якраз навпаки з мовою. Треба було одержати в банку гроші. Пішли з Йосипом Йосиповичем удвох: він понімецькому може.
Балакали ото там з урядовцем, а потім між собою про всякі такі діла, цосвоєму вже говорили. Аж ось уже треба було брати гроші. Урядовець і питає чистою руською мовою:
— Вам какими деньгами, марками или доларами? Пасаж.
* * *
І не тільки, треба вам сказати, з людьми бувають непорозуміння через те, що німці не хотять вивчити української мови.
Тварини — і ті вас не розуміють.
Гуси ходять на березі озера.
Я зрадів страшно, бо гуси ж такі, як і в нас, — так і геготять, і плавають так, як і наші, такі ж вони, як і в нас: є білі, є рябі, є глинясті.
Я до їх:
— Гусю! Гусю! Гусю! Ніякої уваги.
Я розсердився:
— Гиля, — як крикну, — подохли б ви йомуі А хоч би тобі що!
Я пам'ятаю, як колись був пас гуси, то було, отак як крикнеш та дрючком як замахнешся, так летять, а не біжать.
А ці собі стоять, пір'я носами перебирають та геготять потихеньку.
А прийде німкеня, щось таке їм скаже, — або тікають, або до неї біжать.
З собаками знову притичина.
Ну, стоїть собі Сірко ж такий, як і наш.
Кличеш його:
— Сірко! На! на! на! І не дивиться. Витріщився тоді на його:
— Тюди ти, здох би ти йому! Стоїть.
Та торік у Короповім хуторі один дядько як "тюдикнув" на Бровка, так він у воду кинувся й Дінець переплив з переляку, а цей стоїть.
До німця ж, як тільки він йому, потихеньку:
— Комен зі гер![26]
Біжить до нього, стрибає, танцює біля нього.
Та що там говорить!
Кури не розуміють: "А киша".
Коні не розуміють: "Но".
Свині — "Аля".
Корови — "Гей".
Вівці — "Бришки-бришки".
Горобці й ті не по-нашому цвірнчать.
Нещасні.
І люди нещасні. І тварини нещасні. Як вони живуть — господь їх знає…