— Ей, "бог знає"... лиш та грудка, що на ній він упав, знає... і той, хто з нього мундир зняв, знає, а більше...— і Юзько вмовк.
На часок стало тихо в напівосвітленій хаті.
— Санду не сватав ніхто? — перебив нараз тишину Юзько іншим голосом, розгаздовуючися в хаті.
— Якийсь один іще сватав, але мама... ти знаєш...
— Землю всю орали?
— Не всю. Багато стояло облогом. Кулі обсівали її, сину, кров поливала, ворон плід збирав...
Юзько не обзивався.
І знов виростало мовчання в півтемній кімнаті, лиш чути було шолопання і ступання Юзька коло печі, доки не розгорівся вогонь у ній і не освітив ту частину хати, де була піч. За часок відбіг Юзько до брата по молоко, а старий Павло, зсунувшися з печі, почав ходити мов не своїми ногами по хаті і молитися. Що він робив се голосно — не замічав. Самота, яка його здебільшого окружала, виробила в нім той об’яв.
— Святий боже,— говорив і хрестився, звернувшися до вікна,— святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас. Та й я до тебе прийду... Янцю... та й я. Западе зима... осінь... уже зазирає в вікна... та й я прийду... Ти в землі...— шептав тепер півголосом, усе ніби молячись,— земля бере тіло, а господь душу... вони все в парі, земля й господь. Ая, синку, ая, Янцю, ая.
* * *
Два роки, на третій перейшло від того часу. Зоя й Санда вернули по повороті Юзька на все додому, і життя й господарка, як здавалось, пішли давнім ладом. Зоя докупила дещо худоби, і якось воно йшло, не застоювалося. Лиш за Янцем не успокоюється жаль у батька, підточує той жаль і матір, сидить він в обох них, і в серці сестри.
— Може, в полон попав,— потішає Юзько, хоч у душі не має великої віри на поворот брата, зачувши від кількох товаришів з його регіменту, що повернули, яка страшна різня була зараз на початку війни під Галичем і скільки гарних, хоробрих хлопців пропало й погинуло навіки.
— Може, й попав у полон, хто його знає... Як живий, то прийде, а як ні, то впав; або йому десь і добре, може, лишився в Росії.
Мати, батько вислухують мовчки, притакують синові, але в душі їх є місце, що від часу до часу, мов незагоєна рана, відкривається, і кров з неї капле. Як настає Великдень, мати пече паски й перепічки, і йде до церкви, і роззирається там уважно по всіх. Як побачить чи парубка, чи старшого, чи жінку, чи дівчину, молодицю бідну чи хлоп'ятко, що чим-небудь пригадувало б її помершого чи пропалого сина, витягає свою перепічку, бере дві-три крашанки й дає йому.
— За мого Янця,— каже й цілує того чи ту... в руку, а той, що бере, тої ж самої хвилини те ж саме робить: цілує її в руку... І не питає він, хто вона, й не питає вона, хто він, і розходяться. Так рік-річно. А його нема й нема... І доля, а може, й душа його в руках господніх, як і весь мир, і кожна мушка на сім світі, і усе на землі...
Юзько й Санда вкладали свою силу в землю. Тепер корова одна, а відтак і друга стояли, як давно, у стайні, а до одного коня найшлася пара, найшовся плуг і борона, найшлося й кілька овечок, і якось жилося. Юзько рідко коли співає при роботі, як було давно, а лиш посвистує. Часом і усміх давній поблискує на його лиці. А так то він поважний, рішучий і так сказати б командир. Із мамою часто свариться. Батько більше до нього горнеться, а Санда самітна. З мамою й вона часто сперечається. Від часу до часу Зоя щезає на день-два і знову вертається. Як її питають, не дуже й дивуючись, куди ходила каже: "В місто сповідатися і причащатися".
Більш її не питають. Лиш Санда і, зокрема, й Юзько слідять мовчки за нею, особливо, де вона складає й заховує час од часу клуночки, добре й тісно позв’язувані. Льон платиться дорого, часом і збіжжя продається, а вона, як по-давньому, гроші сама відбирає, від людей і ховає. Ніхто з нею за те не спорить.
"Ховає, хай ховає — думає Санда,— нехай бере їх із собою і в землю, їй неначе все одно. За війни вона багато виділа, терпіла, зносила; й нарешті — боже! Що зробиш проти судженого? Як так, най буде й так. Хіба для неї одної доля темна?"
З Миколою і "козачкою" Зоя вже давно помирилася, приймає її в себе ласкаво й дозволяє собі руку цілувати. Два роки по весіллю, саме в воєнний час, зайшов Микола з Ганною, гарною й годною молодицею, малим хлоп’ятком, із дарунками: двома ситими курками й когутом, з медом і цукром, з пляшкою горілки й теплими словами,— відвідати осиротілу матір, що двох синів оддала війні й цісареві, а тепер із старим похиленим батьком... сама.
— Сама, сама, любі діти,— казала, захлипавши, Зоя й обтерла наборзі очі,— де вже не сама. Якби не Санда, то ми обоє з старим давно б у землю були запалися.
Та й помирилися. Рідко коли одні одних одвідують, бо робота між них уступає, виростає таким муром, що хіба в рік, або в два, або на великі свята, або на храму позволяє бачитися й більше про біду говорити.
Зоя "козачку" полюбила. День і ніч не знає "козачка" спочинку, заповнює скрині, комору, тче, пере, білить, розстелює полотна і щораз більшу здобуває пошану не лиш у тещі, але і в жінок господарів, і в цілім селі.
Така була "козачка"!
* * *
Одного ранку, в серпні, зайшла до них одна своячка. Касандра Вергер, донька вбитого брата Зої і його нещасної померлої жінки Варвари. Вона була, як видно, сирота й немолода вже. Однісінький старший брат її помер у війні, а вона, з давніх літ у службі в місті, відвідувала часом тету Зою, одиноку родичку з батьківської сторони. І не так вона прив’язалася до тети Зої, як до Санди. Обидві щиро любилися й були чи не ровесниці, та й доля їх до передвійни була чи не однакова. Під час війни змінилося дещо в житті Касандри. Найшовся в неї хлопчик од "закордонного". Гарний, міцний, із темним волоссям і білим личком. Зачувши про се, Зоя лиш знизала плечима.
— Треба їй того було? — спитала, звертаючись до чоловіка й Юзька.
— Та видко... що треба,— обізвався рівнодушно старий, мачаючи стиснену у жмені мамалигу в бриндзу.
Юзько усміхнувся. Санда не обзивалася. По її лиці перебігло щось чудне... мов жаль, мов вимушений усміх...
— Одним москалем буде більше...
— Або українцем,— сказав Юзько.
Ніхто не заговорив про те більше. Що кому до того? Кожний ховав своє у грудях, мав свого доволі.