Вони пішли, а Зоя лишилася.
* * *
Мов із змією у грудях, вона ще пленталась довкола хати... окружляла її, й звертала, й... раз у раз обтирала сльози.
Аж надранком, на зорях, зайшла нечутно до хати, лягла на лаву, укриту веріткою, й заснула...
* * *
Не добре спала Зоя.
Коли ранком устала, була втомлена, мов побита, і ще більше роз’ятрена. Синів не було дома, старий собі кудись пішов, Санда поралася коло корів, а далі залізла між бараболю й почала її копати. Вся найтяжча хатня робота припадала на неї, але вона її радо сповняла. Ніколи не зачував од неї ніхто слова опору, ніколи не жалілася вона вголос. Але часом дрижало в неї серце болюче, і то тоді, коли бажала хоч на хвилинку відбігти в село або в маленьке сусіднє містечко, щоб купити собі чого-небудь: дзеркальце, ниток, заполочі, або голок, або й побалакати з ким там... а їй се не було вільно. Зараз виростала на материн приказ, знаходилась перед нею якась poботa, котру треба було лиш їй одній конечне сповнити. Сьогодні Зоя, мов оса, з’являлася то тут, то там і все чогось бриніла, надаремне шукаючи відповідного предмета, щоб його вколоти. Остаточно вилетіла.
— Я йду в село, Сандо,— сказала.— Давай позір на хату, щоб нічо не пропало, бо я, може, забавлюся.
Санда підняла голову з-над корча бараболі і глянула здивовано на матір.
— Чого вам, мамо, в село? Краще б до церкви.
— Так мені треба.
— Ви снідали, мамо? Я вам злагодила молоко. Від Джіяни, мамо. Воно таке смачне та сите. Сама сметана.
— Не снідала. Сьогодні молоко від Джіяни багном чути. Певно, ти пасла худобу на багнах.
— Ні, мамко, на стерні. Чого ж би я йшла на багна, я не люблю туди ходити, там не тільки паші, що болота, і корови по коліна застрягають у болоті, й я з ними. Я на стерні...
— То ти рук не вмила, як треба, бо, як кажу, молоко чути багном. Чому, як я дою Джіяну, молоко добре?
Санда не відповідала нічого. Вона знала маму. Коли вона, Санда, щось варила, хоч би й найліпше, мама по більшій часті не їла. Все тій страві щось хибувало.
— Вернете пізно, мамо? — спитала лише дівчина.
— Ні. Я йду до фіни й її чоловіка, хочу щось у них розвідатися, а як прийде Микола й буде питати, куди я пішла, ти нічого не кажи.
— Не скажу, мамо.
Зоя пішла, а Санда осталася коло бараболі.
"Чого мамі до старих Михайленків? — роздумувала і вгадувала Санда.— Грошей зичити мама не йшла, ніякого насіння тепер їй також не було потрібно — хіба щоб у місто їм разом поїхати, як іноді, або, може, від їх доньки, молоденької Гафійки, потребувала чогось? Але що?"
Копала бульбу, що копала, а далі встала й понесла недалеко коло хати сполоскати її. Днинка була ясна, погідна, аж любо вбратися й піти до церкви. Костьол був аж у сусіднім містечку, й там була проповідь по-польськи, та вона не вміла по-польськи так само, як не вміли ні родичі, ні браття, зате ж у церкві аж любо було перебувати. Здалека пахло ладаном, васильком, гвоздиками, ай, а від свічечок, що горіли, просто медом несло, а від великих, що теж горіли, так і молитвою вгору віддавало. Санда згадала Савку, що мав своє місце в церкві, і їй закрутилися сльози в очах... Нараз почула недалеко в саді свист. Вона збентежилася, поправила хустку на голові, але роботу робила далі. Треба було полуднє злагодити. Ззаду хтось ішов. Живо, жваво. Вона боялася оглянутися. Може, він — хто його там знає? Нараз оглянулася. Се був Юзько.
— Сандо! — сказав і станув.
— Га-й?
— Доки ти будеш дурна?
— Агій на тебе!..
— Не гікай, а слухай, що я скажу.
— То кажи, бо я спішуся.
— Чого?
— Видиш, бараболю полощу й вогонь розкласти треба.
— А завтра ти сього не будеш робити?
— Чому ні? І завтра, і позавтра, і... все. Хто буде робити? Ти? Мама сього не зробить. Чого хочеш?
— Ти знаєш що? Савка хоче до тебе сватів слати. Хочеш його? Він мені казав...
І Юзько усміхнувся. Санда спаленіла.
— Чи я хочу? — спитала.
— Ая.
— Та я хочу, але мама, я боюся, що мама не схоче. Ти не чув, що вчора було?
— Та чув. Де мама?
— Пішла в село.
— Чого?
— До...— і Санда збентежилась.
— Гай-гай, кажи... не вдавай святу. Гадаєш, я дурний?
— Ні, Юзьку... але вона казала Миколі не казати.
— Ади-ади... яке розумне... Бігме, розумне... а дивиси!
— До Михайленків пішла... Чого, не казала, Юзьку. Ти знаєш, яка мама!..
— Яка вона, те знаю; але що ти дурна, те я також знаю.
— Зле знаєш. Я не люблю сварки. А чого до старих Михайленків пішла, того я не знаю.
— Як до старих, то я знаю, Сандо,— сказав і засміявся Юзько.
— Не знаєш і не догадуєшся, Юзьку.
Юзько заглянув їй в очі і втопив у них свій диявольський усміх.
— Овва, Сандо,— сказав,— сховай собі за крайку, що знаєш, а я тобі скажу, що я знаю. Мама пішла до Михайленків, щоб дали свою Гафійку за Миколу. Така мама, як наша. Що, зле знаю?
Санда стояла мов укопана. Розумом вона вдалася більш до батька, й велике гадкування не було її звичаєм.
— Може, й так, Юзьку, може... гадаєш, її дадуть за Миколу?
Юзько зареготався.
— Такі багачі, як вони, дадуть за "поляка"... з одною фальчею? Най мама пожде трохи. Сама Гафійка не схоче, а вже її старі... Лиш сміх піде селом. Та й хто схоче таку тещу, як мама? Ти кажеш, що знаєш маму?
І Юзько вмовк. Санда не обзивалась більше. Нараз їй усе роз’яснилося, вона все зрозуміла. Юзько й собі мовчав. Він скрутив папіроску, запалив і сказав:
— Коли Микола буде за мною питати, то кажи, що я пішов у село. Ввечір підемо обидва з кіньми на леваду. Будемо пасти. Там будуть і інші... він уже знає...
— Скажу.
Юзько пішов, а Санда за бараболею та поранням до обіду й забула, що він їй казав. Лиш одного не забула. Се лежало, мов розцвіла квітка пишна, червона в її замкненій, соромливій душі: Савка пішле до неї сватів...
* * *
Два дні не приходили хлопці додому ночувати. Все поралися поза домом. То орали на озимину, то волочили, дещо паринували, то знову засівали, аж третього вечора пішов Юзько до хати по сердаки, бо знов коні мали випасатися по скошеній отаві. Харч і що треба було носила їм сестра в поле. Два рази батько заходив і приносив хліба й іншу страву, робота йшла гаряче. По роботі й оранині в полі мали молотити, відтак до млина їхати. Тут уступала одна праця другій, і застою не було ні в чім.