— Він думає, що його вивезе та його блюза, — вставила Татяна і смикнула Івана за рукав.
— З ніякого нутра, ніяка блюза, солодкі мої друзі— казав Іван з ноткою добродушної зверхности, — я лиш не люблю тікати — раз, не маю куди тікати — два, не хочу тікати —• три. І в додатку — ненавиджу втікання взагалі.
Зірвався шторм, Татяна забула, що це перша зустріч з братом за ціле чверть століття. — Можливо, для тебе, Іване, це зветься тікання, для нас це боротьба. Нікуди ми не тікаємо. Ми ж на фронті. Тут, там, скрізь. Організації, партії, уряд. А прийде час — вернемось.
Іван нервово заторкнутий, але намагався говорити спокійно. Глянув на Нестора. — Це може ви є той уряд? — питав він глумливо, маючи на увазі комітет у Ваймарі. У відповідь Нестор зневажливо посміхнувся, але не сказав нічого. Іван вів своє: — Дозвольте довести до вашого відома, пане міністре, що вони там будують глобальну імперію і ваші тут уряди для них лиш трішки смороду. Бачили, що зробили вони з міністерствами різних балтійців? А це лиш початок. Це саме чекає і пишних французів і навіть гордих брітів. Французька ССР, Великобритійська ССР ...
— Тобі це імпонує, — перебила його Татяна.
— Не говорю до тебе, говорю до міністра, що він скаже, — продовжував Іван задирливо.
— Ось що скажу, — озвався Нестор помітно заторкнутий, ігноруючи Іванове зухвальство, — що хоча ви не любите тікати, але ви тікаєте. Від себе самого, від вашої сестри, вашого брата... Вашої покійної матері, замученого батька. Кажете — будують імперію. Що ви в тій імперії? Папірець для підтирання? І за цю так почесну функцію, ви вирікаєтесь себе. Ви ж розумієте, що вони зроблять з вами, коли ви вернетесь
Івана вдарено просто по його ідеалах, він враз зупинився, мов перегінний кінь, якого різко шарпнули за повід. Той чортів папірець. Бути начальником Ухт-Печорська — папірець? Міністром Києва —— папірець? Ореол Андрія — папірець? Газети, опера, бульвар Шевченка... Папірець?
Івана зірвало, але він мовчить, для того лобатого нахаби це папірець, зрештою... Зрештою... Які тут аргументи. Сам знає, що коли він появиться на вулиці Києва, він негайно обернеться в папірець, яка там ще мова, це істина, такі в тій імперії вулиці, істоти, що по них ходять, вирвані самі з себе, закам'янілі імітації, допасовані до вимог глобальних виробу СССР. Іван це знає, а тому мовчить.
Нестор, Татяна й Ірина бачать, що Іван мовчить, але вони його чують. Його мовчанка мекання ягняти, яке згубилось від матері і виглядало в тій його кацетній шкурі битим, загнаним, зачовганим єством не дивлячись на весь його богатирський зріст. Так і є. Він дійшов до самого краю. Всі його дороги зійшлись клином. Куди лиш не глянь.
— Нічого! Вилізем! — враз озвався Іван і вдарив кулаком по столі.
— Вилізем! — підхопив Нестор.
— Вилізем! — приєдналась Татяна.
Не озвалась лишень Ірина, але всі вони разом, мов на команду, підняли недопиті чарки. — За вилізем! — проголосила Татяна, випила чарку, кинулась до Івана, міцно його обняла, а той, мов ведмідь, заричав щось нерозбірне, незграбно обняв сестру, душив її по звіринному.
А гостина йшла далі, перейшли на мирність, Іван намагався звести розмову на Віру, Нестор обережно перечив, а коли розходились, годинник на вежі кірхи вибивав дванадцяту.
Татяна зісталась на ніч у брата, Нестор з Іриною відійшли до себе... Була гожа ніч, зорі запевняли гарну погоду, з протилежного схилу долини без перерви неслися туркоти машин Америки.
IX
У вівторок, дня наступного, Нестор знов у ,Ваймарі, йшли з Іваном й Татяною, їх супроводило чимало всілякого "ост"-у — впотілі, обвантажені, стривожені, їх червоні на грудях ознаки свідчили, що їх маршрут — "родіна". Коли підходили до мурів з брамою "Смерть фашизму", їх обличчя різко мінялися. З понурих ставали радісні, з мовчазних крикливі, до брами входили парадним кроком, за брамою зчинялись ура. Іван, Татяна, Нестор, це бачили, минали мовчазно, обличчя Іванове непроникнима маска, на устах Татяни докірлива іронія, у Нестора лишень зацікавлення.
Зараз при вході Бельведерської, товариство розходиться, Іван з Татяною йдуть далі, у них там зустріч з Миколою Водяним, тож то Нестор, повертає до права, у нього також справи, про які не здає звіту, прямує парком в напрямку Кіршберґ, помітний поспіх, під одним з кущів нариває пучок фіялок і йому приємно, що тут безлюддя, зелені дерева, зелені травники, мигливі шматки неба, сьогодні синього, теплого, спокійного, колись, напевно, це був парк повний маєстату, там то там, позначений клюмбами, покреслений доріжками, оздоблений статуетками, на південному його скраю, під кучерявим горбиком, в тіні маєстатних дубів, притулився затишний, подібний на старий медальйон, будиночок кольору моху, у якому, кажуть, створено Ґетевського "Фавста". Яка іронія. Дивишся, дивуєшся, не віриш. В цьому ідилійному ковчезі, що заплив сюди, здавалось, з океанів вічности, в ореолі мудрости, возсідав на троні слави пантократо європейської мислі і як дивно, що його знайшли тут бомби Америки, які залишили по собі три кратері біля самої, збоку, альтанки, але самого ковчегу не торкнулися.
— Як гарно! Несторе Павловичу! І фіялки! — викрикнула Віра, коли той перед нею з'явився. Вже не лежалаа півсиділа і з книжкою. Схопила фіялки й жадобо втягала в себе їх свіжість. — От, це гарно! Це так гарно! — повторяла й повторяла вона те саме.
— А ви чудова! Хоч би в танець! — захоплювався Нестор її захопленням.
— Дякую. Коли б то в танець... З вами. Але сідайте. Тут, чи ось тут, — визначала вона край ліжка. — Я там у вас?
— Вундербар! Цілу ніч бенкет, ваш батько, ваша тітка та ми з Іриною. І вам напевно гикалося, бо говорилось про вас багато.
— Вони вже знають?
— Лишень, що ви десь зникли... Але появитесь. На це чекається й недочекається, батько рве та мече, звіром таким. Я лиш танцюю гопака довкруги навприсяд.
— Як моя тітка?
— Грандіозно! — Побачите — ахнете.
— Подібна до батька?
— На милю видно.
— Хочу їх бачити. Так смачно їх пропонуєте.
— Сотворіння гідні уваги.
— Цікаво, що ви їх так бачите. Чи ви всіх так бачите?
— Я ентузіяст, зрозуміло, але не всіх. Є також винятки. Щось читаєте?