І з цим таким поблажливим відчуттям минула ця його ніч, а наступний недільний ранок почався для нього досить пізно у сповільненому темпі, дарма, що його гостителі Сашко з Вірою починають свій день за визначено нормою вже перед годиною сьомою, що його, до певної міри визначає Наталочка, яка керується власними вимогами її буття, о годині сьомій вони вже снідають біля малого напівкухонного стола, як звичайно, не чекаючи поки появиться їх гість, що користається з прав екстериторіяльности, що було наперед з ним домовлено, а тим самим, він не квапиться, його рухи довільні, він поволі встає, поволі бере душ, поволі голиться, а коли появляється у просторі загального житла, його зустрічає лишень Віра у довгому, попелястого кольору, сатиновому халаті, тож то Сашко з Наталкою, відійшли вже до Центрального парку на звичайну недільну прогулянку і вони скоро вернуться. До речі, значно покращала погода, над Ню Йорком повно сонця, по вчорашній зливі лиш приємне посвіжіння.
— Добрий день! Як вам спалося? — вітається Віра — рівна, усміхнена, волосся схоплене гребінцем.
Нестор дякує, спалося добре, нічого не снилося, почуття дизгармонійне, забагато нового, його просять одразу до столу і не до того півкухонного, а до великого, що в їдальні, застеленого ясно-сірою скатертиною з диспозицією великого асортименту їстивного.
— Маю враження, що голодні не будемо, — говорив Нестор.
— Прошу сідати... І вибачте. Ми вже снідали. Каву? Чай? Соки? — говорила Віра.
Вибирається ґрейп-фрут, кава, варене яйце, булочка з маслом і шинкою. Віра робить гостеві товариство, спочатку їм щось заважало, у повітрі доторкально товпились привиди минулого, які вимагали уваги, але згодом вони розмовились і почав це Нестор зовсім свобідно з переконанням, що все, що було — було і відійшло, і загуло з вітром, а тому над ним хрест. І як щось починати знову, то починати від нового. А, як його диктує безоглядн сьогодні.
— Повірте, Віро, зо всіх фантастичностей, що їх не бракувало нам в минулому, найбільшою фантастичністю для мене є цей факт, що ми сидимо з вами біля цього ось стола, — говорив Нестор, і при цьому обома руками вдарив по настільнику перед собою. — Я був переконаний, що вас і вашого батька проковтнула "родіна" і то навіки. І тому поставив на цьому крапку... І не мав щастя довідатись щось про це від інших.
Віра на це казала:
— Не хотілося більше вас тривожити. Ви були нами втомлені.
— Але ж тут не про втому. Чи ви можете уявити, що ваш батько є для мене втіленням корінного представника нашої раси? Мені хотілося б знати про нього не лишень з теперішнього, але й з минулого... В його предках. Це рідкісний феномен, можливо останній могикан того етнічного матеріялу з якого збудовано основну формулу цього явища. З вашої цікавої родини він ще один і зберігся в його автентичності, бо його брати і навіть сестра, це вже виродження... Це вже початки іншої породи, тому він мене особливо цікавив, і чи можете ви сказати, що з ним сталося? — говорив зацікавлено Нестор.
Віра глянула на нього поглядом, у якому блиснули іскорки радости, що Нестора дивувало.
— Ви не повірите, але він також тут, — сказала Віра тоном вдоволення.
Нестора це вдарило, він робить великі очі.
— Але як? То він тоді не від'їхав? — майже викрикнув він.
— Від'їхав, — казала спокійно Віра. — Але вернувся.
— Неймовірне. Іван Мороз? Цікаво. Яким таким чином? —•викрикнув Нестор.
— Але це факт, — казала Віра.
— Може скажете, як це могло статися? — питав Нестор.
— Цього ніхто з нас не знає. Не говорить. Він появився ще того самого року, коли нас ловили, а виринув в таборі ДіПі в Ульмі десь роком пізніше під прізвищем Сенишин. Ми були тоді в Парижі, він, видно, багато пережив, тому став відлюдком, не прозраджувався з цим нікому, навіть Водяні, які жили в Реґенсбурзі, довгий час нічого про нього не знали, а ми довідались, аж почався виїзд до Америки, сорок дев'ятого року ми спровадили його до Канади, спочатку до такого містечка Сан Тома в Онтаріо, а опісля ми купили йому недалеко містечка Оранжвілу невелику ферму, де він живе і тепер зовсім самітньо, ми до нього інколи цілою галайстрою заїжджаємо, багато мови, але про себе він ні слова. Мовчить, майже нічого не знаємо що з нашою мамою, дядьками, знаємо лишень, що дід і баба Лоханські померли і це все, що він нам прозрадив.
Отаке щось говорила Віра про свого батька і була, видно, стурбована, бо та батькова мовчанка впливала на неї бентежливо, бо їй здавалось, що з ним щось психічно не зовсім в порядку... І просила Нестора, щоб той його там, сливе по сусідству, відвідав, побачив на власні очі і, можливо, щось про це ближче довідався.
Це дуже цікаво, Нестор з цим годиться, але пригадуючи свою останню з ним зустріч, як також його психічне наставлення, взагалі він не переконаний, що з такої зустрічі могло б щось позитивного вийти. Він це намагався пояснити Вірі.
— Люди, типу вашого батька, — казав Нестор, — дуже горді, вони переконані, органічно переконані , що вони є, як у нас казали, пуп тієї землі, і що вони все знають, і все краще знають, і ніхто інший у світі не має чого їм казати. Вони хворіють хворобою всезнайства і це їх переслідує так само, як шизофренія звичайних шизофреніків. Вони бояться нової думки, вони не визнають своєї неспроможности, вони ненавидять тих, що намагаються їм помогти і особливо відчувають і бояться тих, які їх розуміють. Цих вони вважають прямими своїми супротивниками і ведуть з ними боротьбу не на життя, а на смерть. Ніяких компромісів. І я боюсь, — казав Нестор, — що моя особа для вашого батька, саме і є такою.
Віра вислухала це уважно і казала:
— Я це розумію. Мій батько належить до еґоцентриків такого порядку, але ми помітили, що з ним щось, дуже поважне, сталося. Він якась інша істота. Там на тій своїй фермі, він, мов би, новонароджена людина, зовсім відмінна від тієї, яку ми знали колись. І я чомусь переконана, що тепер, він з вами знайшов би спільну мову, це видно також і з Сашком, з яким він просто не міг спокійно говорити, тож то тепер вони розмовляють годинами. І розуміються.
При цьому Нестор цікавився, що там з ними сталось взагалі, як це було зі самою Вірою, на що вона, без найменшого вагання, оповіла таку історію: тієї фатальної ночі, до будинку де вона жила в Мелінґені, під'їхало автом троє чоловіків, і в тому числі також її батько, які наказали їй негайно збиратися. Вона протестувала, намагалась ставити спротив, але її перемогли, винесли з дому і втиснули до авта. Біля неї сидів батько, який намагався її втихомирити, на передньому сидженню, біля шофера, сидів дебелий козарлюга в американській уніформі при револьвері, який говорив по російськи, і який був в цьому головним заправилом.