От що ще раз хотілось бачити, думалось, тут щось скаже війна, тож мільйонами йшли в полон... Протест, якого світ ще не бачив, ну, але що ж... Цього не бачив не тільки світ... Цього не бачив Гітлер в Берліні, цього не бачив Рузвельт у Вашінґтоні, і сталося так, що найбільше з цього "ура" дісталося Сталіну... А той чорт та причавив... Коли б ви їх тепер бачили... Триста мільйонів... Від Одри до Камчатки... Голод, голод і голод. Це, кажу вам, досягнення гідне подиву і та там мумія на Червоній площі Москви заслуговує ті черги цікавих цілого світу, що хочуть таке диво бачити.
Бачити, щоб якось повірити... Тож не може, здавалось, бути... Тож бійтеся Бога, за що, скажіть, вмиралося, але хто там думає за що... У давньому Єгипті був такий бик Апіс... Йому ставили храми і приносили жертви... І все тому, що вважали його богом... І спробуй там сказати, що це ніякий бог, а тільки бик, коли все кричало бог. Людині без байки ніяково на білому світі, у нас створено Апіса, що пролетар може сіяти хліб і навіть керувати державою і спробуй перечити. Сибір. Двадцять п'ять год. Ти, либонь, рухнув з глузду. До псіхушки з тобою. От чому воно й голод. От чому я туди перся. Щоб бачити. Щоб торкнутися ран. Щоб сказати нарешті: Так! — говорив Іван піднесено. І було видно, що ці питання заполонили ціле його єство, він розібрав їх по кісточці.
— А чи ви не бачили того там і раніш? — питав Нестор з виразом спокійного спостерігача.
— Бачив... І знав. — підняв ще вище голос Іван. — Але були ще "ставки"... Навіть "на німця". Становище в'язня, який думає, що за дверима чекає воля. Надіялось. Тепер все ясно: Пабєда! Коло замкнено.
— І нема виходу... — говорив Нестор.
— Хіба їх безвихіддя... Тріюмфальні арки. Це, здається, Наполеон сказав, коли ти переступив поріг тріюмфальної арки, пам'ятай, що далі хіба Ельба, — говорив зневажливо Іван, так ніби ціла та "пабєда" звичайний нюх табаки.
Нестор здивований, він пригадує Івана часів Ваймару так, ніби його підмінено, і головне тут не те, що він каже, але як каже, затрачено подив, ніяких окликів. Незабуваємо, — пробував, було, казати Нестор, — що у їх порядку денному походи на Азію, на світ. Ось лиш підкормляться.
Іван лиш махнув на це зневажливо рукою... І сплюнув. — На Китай... На Індію... Туди нема чого їм нести. Ті мають свій голод. Голод на голод. Не піде. Паризький ситий буржуа піймається скорше з чистої примхи, але той звик до liberte, egalite, fraternite, а тут тобі Сталін та Берія, та всілякі закуски... Не піде... Не піде... От хіба ще там якась бананська нація, яка думає, що ленінський голод смачніший, ніж її власний, а поза тим... Ні, ні, ні! Найкращий доказ — "сателіти", кажіть там що хочете, а їх час проминув і не так у їх чінгіз-ханських стратегіях, як у самій людині, господин пролетар совєтського виробу, це вже, більш-менш інженер, директор хоча їх там від раннього-рання, начиняють половою політграмоти, але людина, яка має мозок, хай навіть заполов'яний, для пролетарських пригод ледве чи надається, а Европа, а світ це все самостійність, незалежність, геть з колоніями... Вилазять назверх такі миші, які сиділи під під мітлою століттями, а це для чарівного, братнього союзу ґаз-іпперіт. Протримайте француза без лібертенімця без вуршта, англійця без циліндра пару років, баль скінчено. Чуєте, як вони глушать "Голос Америки", а це ж з-за океану, друга півкуля, а що сталося б, коли б це гримнуло з вежі Ейфеля?
Вони там, бачите, зарвались зі свободою, а світ свобода... Таке тобі миршаве циганча і те — свобода, а що тоді англійський лейбор, для якого страйк все одно, що для Сталіна люлька, забери йому страйк і він задушиться з горя, а там же страйк забобон Уол Стріту і це значить Сибір.
У цьому якраз і гвіздь справи. Свобода. Там "нєльзя" зі свободою, тут "нєльзя" без свободи. От вам і весь отченаш. Їх людина в свободі, як ведмідь в порцеляні, це значить тренаж, кільце в носі, повід, бич — така вам комсамолія, "завжди готов", а ви бачили, що сталося, як по них вдарено? Мільйонами пішли в полон. Матроси тікають, балерини тікають, чекісти тікають — "завжди готов", а як же, а як же, а тому ми тут, це роскіш, невинність серця, два-три мільйончики таких собі вітрогонів в порівнянню до тієї масивної гущі "завжди готов" тікати, аби лиш трапилась діра...
— Але все таки воно держиться, — перебив цю риторику Івана Нестор.
— Держиться! — викрикнув Іван. — І ще як... То визволення... Тож пролетаріят... Тож трудящі... То лиш послухай: вніманіє, вніманіє! Ґаваріт Масква! А та такі на вербі груші, що сам чорт пустить слинку, у них ж і приказка — ґоль хітра на видумкі, а людина, особливо сердобольна, брехню любить і треба їм признати, у цьому мистецтві вони не перевершені... І взагалі політика ... От воно німець — і пиво, і Кляузевіц, а прийде до політики, або Версаль, або Гітлер... То ж то вони... Ті вам і з воші зроблять політику, пригадуєте, казав Ленін: ми чи воша? І вийшло ми. Мужика заїдала воша, але що воша в порівнянню, скажемо, до нагана і це вже політика. З мужика зроблено шовк, його далі гризе воша, але над ним наган і вибір тут ясний: набивай туфту, пий водку і горлань ура. От вам і держиться, — говорив, з виразною насолодою, мов би він їв вареники зі сметаною, Іван.
І взагалі, Іван помітно зм’як і навіть всміхався, чого з ним не бувало колись, його сірі очі замрижились блискучою вогкістю, у них, на самому дні, видно, мов би рештки затопленого там корабля, битого буревіями й негодами, що і спричиняло його настрій. Тому і ця мова... Ніби скарга на суді, ніби свідчення.
І було це прологом до довшої мови, що тривала мало не три дні, з якої виложилась довга одіссея Іванових років, з волі приречення, що його він аж тут почав дотикатись свідомістю, бо ж то там, не маючи віддалі, він сприймав це як нормальність несамовитої дійсности. Втеча, стрибання по купинах, шукання опору... Був одороблий, щоб зміститися в хаосі того безладдя і не мав час думати над своїм лихом. І аж тут, аж тепер, він з того вийшов і почав бачити... Себе, явища, обрії, життя.
І особливо чітко в пам'яті Івана вирізьбилась границя його виходу з написом "Русская зона", яку він переступив, вертаючись з останнього зударення з "родіною" на місці, де донедавна знаходився центр вельможної Прусії з назвою Берлін, і де тепер лежали звалища руїн, подібних до руїн Помпеї, яку знищено вибухом вулкану Везувію. Замки кайзерів, палаци Третього райху, все це лежало під ногами, як звичайне сміття, але Іван не звернув на це найменшої уваги, бо ж то в його уяві були інші видива, не менш важливі, ніж весь той Берлін, коли в його істоті відбувалась виняткова дошкульна операція розриву з його минулим, що простягалося в глибину незчисленних віків.