"Канонік обізнаний і з театром",—подумав Люсьєн.
— Ви читали Вольтера? — запитав він у співрозмовника.
— Більше того,— відповів служитель церкви.— Я втілюю в життя його погляди.
— То ви не віруєте в бога?
— Ну от, мене й записали в безвірники,— сказав абат Еррера усміхнувшись.— Але вернімось до суті справи, мій хлопчику,— провадив він, обіймаючи Люсьєна за стан.— Мені сорок шість років, я позашлюбний син одного аристократа. У мене немае родини, але я не позбавлений серця... Так от, затям собі, закарбуй це у своєму ще такому сприйнятливому мозку: людина боїться самотності. А з усіх видів самотності найстрашніша самотність душі. Перші відлюдники щодня спілкувалися з богом, вони жили у найнаселенішому світі — у світі духовному. Скнари, у яких навіть їхнє чоловіче єство зосереджене в мозку, знаходять собі втіху, існуючи в уявному світі, де владарюють гроші. Найперша потреба кожної людини — хай то навіть буде прокажений або каторжник, нікчема або каліка — знайти товариша по долі. Щоб погамувати це прагнення — а в ньому весь сенс життя — людина віддає всі свої сили, всі здібності, весь запал своєї душі. Без цього високого прагнення чи знайшов би Сатана спільників?.. Тут можна було б написати цілу поему, такий собі вступ до "Втраченого раю", твору, в якому поетичними засобами виправдовується заколот.
— Така поема стала б Іліадою розбещування,— сказав Люсьєн.
— Отож і я почуваю себе самотнім, живу один. Хоч я ношу сутану, душа в мене не попівська. Я люблю жертвувати собою, ось моя вада. Я живу самозреченням — може, це й привело мене в лоно церкви. Я не боюся невдячності, але за добро віддаю добром. Церква для мене ніщо, звичайне собі поняття. Я вірно служу королю Іспанії, але не можна ж любити короля! Він ставиться до мене прихильно, він ширяє наді мною. Я хочу любити своє творіння, що його я обтесав би, сформував за своїм образом і подобою і любив би, як батько сина. Я подумки їздитиму в твоєму екіпажі, хлопчику мій, я радітиму твоїм успіхам у жінок, я казатиму собі: "Цей юний красень — я сам! Маркіза де Рюбампре створив я, і я ж таки ввів його до аристократичного світу; його велич — це моя велич, він мовчить або розмовляє, скоряючись моїй волі, він радиться зі мною у всьому". Таку саму роль відігравав при Марії-Антуанетті абат де Вермон.
— І привів її на ешафот!
— Він не любив королеву! — відповів іспанець.— Він любив лише абата де Вермона.
— Чи зможу я позбутись того, що тяжко мене пригнічує? — запитав Люсьєн.
— Я багатий, черпай із моєї скарбниці.
— У цю мить чого я тільки не зробив би, аби звільнити Сешара,— відповів Люсьєн голосом, у якому вже не відчувалося розпачу самогубці.
— Скажи одне тільки слово, сину мій, і вже завтра він отримає суму, потрібну для його звільнення.
— Невже справді ви дасте мені дванадцять тисяч франків?..
— Ти хоч помічаєш, хлопче, що ми долаємо по чотири льє па годину? Будемо обідати в Пуатьє. Там, якщо ти захочеш, ми складемо нашу угоду. Ти даси мені один тільки доказ своєї покори, це серйозний доказ, і я зажадаю його від тебе, ну, а тоді бордоський диліжанс доставить твоїй сестрі п’ятнадцять тисяч франків...
— Де ж вони?
Іспанський канонік нічого не відповів, і Люсьєн подумав: "От я його й зловив, він сміявся з мене". За мить обидва вони мовчки сіли в карету. Так само мовчки абат Еррера сунув руку в кишеню, припасовану до стінки карети, і витяг звідти добре знайому подорожнім шкіряну торбину, на зразок мисливської сумки, з трьома відділеннями; він тричі занурював туди руку і дістав три повні жмені монет — десь із сотню португальських червінців.
— Отче, я ваш! — сказав Люсьєн, засліплений блиском цього золотого потоку.
— Хлопче, це лише третина золота, яке зберігається у мене в торбині,— сказав абат, ніжно цілуючи Люсьєпа в чоло.— Там тридцять тисяч франків, не рахуючи грошей на дорожні витрати.
— І ви подорожуєте сам-одип! — вигукнув Люсьєн.
— Пусте! — сказав іспанець.— Зі мною більше ніж на сто тисяч екю переказних векселів па Париж. Дипломат без грошей — це як поет без волі, яким ти щойно був...
У той час, коли Люсьєн сідав у карету з удавапим іспанським дипломатом, Єва встала, щоб нагодувати сина. Вона знайшла фатального листа і прочитала його. Холодний піт змінив ті крапельки, що проступили в неї на чолі від уранішнього сну. В очах у Єви потемніло, й вона покликала Маріон та Кольба.
— Мій брат пішов? — запитала пані Сешар у слуг.
— Так, хасяйко, ще то сфітання,— відповів Кольб.
— Бережіть у глибокій таємниці те, що я вам зараз відкрию,— сказала бва слугам.— Мій брат, мабуть, вирішив пакласти на себе руки. Біжіть-но обоє, обережна розпитайте людей і огляньте береги річки.
бва залишилася одна — в такому заціпенінні, аж страшно було на неї дивитись.
Вона ще не опам’яталася від розпуки, коли о сьомій годині ранку з’явився Пті-Кло. Він прийшов поговорити про справи. В такі хвилини життя людина здатпа вислухати кого завгодно і що завгодно.
— Пані, наш бідолашний Давід у в’язниці,— сказав стряпчий.— Сталося те, про що я остерігав вас, колп тільки взявся за ваші справи. Я вже тоді радив Давідові в інтересах якнайскорішого промислового запровадження винаходу увійти в ділову спілку зі своїми суперниками Куенте. Адже вони мають усі засоби для розробки відкриття, яке ваш чоловік тільки обмірковує. Отож учора ввечері, тільки-но я довідався про його арешт, ви знаєте, що я зробив? Я відразу побіг до панів Куенте з наміром домогтися від них умов, які б вас задовольнили. Якщо ви упиратиметесь і берегтимете своє відкриття в таємниці, вам і далі доведеться животіти, як ви животієте нині; безперервна судова тяганина доконає вас, замучить до смерті, зажене в безвихідь, і кінець кінцем ви мимоволі підете на угоду з якимсь багатієм, можливо, собі на шкоду; а тим часом я вам уже сьогодні й на досить вигідних умовах пропоную договір із панами Куенте. В такий спосіб ви уникнете нестатків і тривог, пеминучих у боротьбі винахідника з жадібністю капіталіста та байдужістю суспільства. Самі поміркуйте: якщо панове Куенте заплатять ваші борги... атож, заплатять ваші борги і, крім того, запропонують вам певну винагороду за відкриття, незалежно від його промислової цінності, від того, можна чи не можна буде запровадити його у виробництво, і при тому відступлять вам якусь частку в прибутках, невже ви не будете задоволені?.. Ви особисто, пані, станете власницею друкарні з усім обладнанням, і ви, звичайно, продасте її. За друкарню вп матимете певних двадцять тисяч франків — я обіцяю вам знайти покупця, який дасть таку ціну. І якщо, уклавши договір про заснування ділового товариства на паях із панами Куенте, ви ще отримаєте п’ятнадцять тисяч винагороди за відкриття, то у вас набереться невеличкий капітал у тридцять п’ять тисяч франків, що за нинішнім курсом ренти дасть вам дві тисячі річного прибутку. А на дві тисячі франків у провінції можна прожити.