Але чому ж у неї троянда на грудях? Вітер червоні платки обриває і вся вона обсипана ними.
"Чи й ти ранена, Мотре?"
"Не хвилюйся, — мовить, — дрібничка..."
І знову темінь. Безодня...
Вернувшися до пам'яті, Чуйкевич бачив, як Мотря та ще довірений слуга її, що ніколи не покидав своєї доброї пані, несли його, переступаючи трупи і ранених.
Скрадалися, бо розгукані, безпанські коні чвалували боєвищем, з очима, що червоніли, як вогняні рубіни. Коні Апокаліпси...
Ступали з трудом нога за ногою, западаючись по вибоїнах. Старому слузі, що двигав майже ввесь цей тягар, не ставало віддиху. Коли прогонили скажені коні, Мотря, приклякала й хрестилась: "Господи, помилуй нас грішних!.."
Вже до острівця доходили, до невеличкої діброви, що чубами своїми зеленіла, вже ловили жадібно легіт прохолоди, як нараз принишкли до землі. Чуйкевич повернув головою і побачив їздця в одежі гвардійського полковника, в зеленому каптані з червоними облогами, зі шпагою у одній руці й тригранним, чорним капелюхом у другій. Вибалушені чортівські очі, роздуті ніздря, буйне, довге волосся, як грива — цар...
Капелюхом боєвище здоровить, шпадою погрожує. Кінь під ним породистий, шумою вкритий — басує, зубила гризе, піною слинить. А вітер клапті тієї піни в очі трупам мече — ранені москалі зводяться насилу й харчать протяжне "ура-а-а-а-а!" Цар бій-поле об'їздить, під владу свою бере. За ним перуки, шарфи, різноквітні каптани, золото та срібло.
Переможці...
А ми?.. І Чуйкевича за горло здавило. Скипіла кров, серце стиснулося. Думки у голові одна одну переганяють.
Де гетьман, де наші?..
Та ось мій вершник на спіненому коні вже настигає. В очах його блискавки і лють.
Нараз царський кінь перед Чуйкевичем ногами завис у повітрі, дуба станув сполохано, вбік рванувши.
В цей мент ще раз понеслося це дике "ура-а-а", й білі перуки й різноколірні каптани обскочили їх довкола.
Чуйкевич бачив кінські ноги, які тупцювали, чув кінське дихання і вигуки вершників: "Хто ви? Що ви?"
Справді: хто ми й що ми?.. Чуйкевич знову втратив свідомість...
Цар, об'їхавши побоєвище, приймав звіт генералів, дякував їм. Коли йому доповіли, що вбитий піхотний бригадир Феленгайм, полковник Львов і майори Ернст та Голм, він тричі перехрестився, відмовивши "Отче наш" за їх душу. "Самі німці" — подумав. Ранені були й генерал Рене, полковники Леслі, Інгліст, підполковник Карст та москаль, князь Горчаков, а список цей з кожною хвилиною збільшався. З найближчих царських людей не потерпів ніхто. Вони надбігали від своїх частин і ставали кругом царя, здоровлячи його з перемогою.
Генерал-поручник князь Голіцин зіскочив з коня. Його постава, перестрашене лице з вибалушеними очима зраджували захоплення і рабську покірливість: "Мужественною крєпостею от Господа утвержденний благочестівейший цар! Кто тєбя дастойно." — і зацукався, бо побачив, що цар не слухає його, а дивиться, як надходять полонені шведські генерали: Гамільтон, Штакельберг і молодий князь Віртемберзький. Цар піднявся у стременах і з насолодою оглядав лицарські обличчя людей, що про них чув, а дотепер їх не бачив. Ступали вояцькою ходою, ніби байдуже їм усе. Дивилися, але не бачили нікого. За кілька кроків перед царем зупинилися, подаючи різко свої назвища:
"Генерал Гамільтон!".
"Генерал Штакельберг!".
Третій не вспів відізватись, як цар зіскочив з коня та простягнув до нього руку.
"Князь Віртемберзький" — почувся майже хлоп'ячий голос.
Цар підняв брови і відкрив рот, але не сказав нічого. Всі зрозуміли, що вийшло непорозуміння. Цар думав, що це король Карло й хотів відіграти історичну сцену. Та виявилася помилка. Простягнена царська долоня стиснула дрібну руку молодого німецького князика, що ніяково почував себе в тій новій, несподіваній ролі. Цар помітив і усміхнувся. "Вітаю панів", — промовив по-німецьки, — "та прошу до моєї кватири: гостям раді!"...
В Полтаві дзвони дзвонили. Цар, п'яніючи на радощах, бенкетував та казився водночас: казав саджати на палі мазепинців.
Інакше поводився він зі шведами. Шведи були для нього тими чужинцями, що проти них навіть йому, переможцеві, доводилось виявляти ввічливість — нехай про москалів не думають погано: його ім'я славлять по всьому світу. Це ж — "загранічні..."
Слово "загранічний" у Москві мало магічний звук. Москалям бо притаманне — з одного боку вивищування себе: чванькуватість, а з другого — почуття меншевартости. Звідсіля й жадоба підглянути все, що європейське, й перегнати його. А при тому зависна ненависть до цього Заходу при пошані до "загранічних". Тому й усякі "принци", "принцеси", "абзаци", "вокзали", "курорти" й інші "бутєрброди" такі милозвучні для московського вуха, дарма що німецькі.
І цар Петро був теж москалем з крови й кости; його манило все, що "загранічне". А саме шведи були тими "загранічними", що передували тоді в світі. Пустити їм дурмана великодушности, заманити до себе на службу, це надійна користь з перемоги, при недостачі своїх фахівців. З тих саме причин шведські полонені не так важко переживали полтавську трагедію. Не то що українці, які конали на муках, а їх оселі йшли з димом разом з жінками й дітьми. Шведські полонені бачили те все та здригались на вид царських звірств. Вони теж співчували українцям та помагали нещасним товаришам зброї. Не одному мазепинцеві рятували життя, переодягнувши його у шведську одежу, ділилися з ним останнім куском хліба.
І шведським полоненим достойникам, запрошеним на пир у царське шатро, було ніяково. Вони почували себе немов під час весілля на цвинтарищі. Та відказатись не було змоги. Прийшли і зніяковіли. Поставали гуртами у шатрі й куняли. Дехто з генералів, щоб дорешти не вснути, переступав з ноги на ногу, ніби гусак на стоянці.
А тим цасом цар у своїй похідній спальні, за бічною занавісою, кінчав гардеробу, переспавшись і відпочивши.
З кухонного переділу подзвонював столовий посуд, нісся запах печеної баранини, подражнюючи витончені на голод шведські носи.
Генерали шепотіли між собою, раз-у-раз озираючись.
Піпер тримався осібняком. Що він думав, комбінував у своїй дипломатичній голові, годі знати. Він, що розв'язував найскладніші політичні питання, тепер підпирав стіни царського шатра, зданий на ласку Божу й ворога азіята.