"Завтра піду!" — подумало кожне зокрема. Аж по довгій, тяжкій хвилі мовчання обізвався один. Се був найстарший з гурту і білоголовий.
— Я вам кажу, люди, що оце з Магдаленою щось є,— сказав він.— Я її не від сьогодні знаю, а змалку знаю. Я вам кажу, вона кривавиться за гріхи. І не думайте, що за свої гріхи. Ані не гадайте, що за гріхи тата або мами. Ні. Так як воно в неї показується, то воно волічеться вже від віків давніх, яких ані ми, ані вона не пам’ятає. За гріхи других. Та й знайте: вона вже змалку воліче той тягар. А змалку тому, що від мами перебрала. Мама не була тутейша і, як куря, таке мале покинула.
Слухачі зітхнули, не промовивши ні слова.
— І все так виходить,— толкував білоголовий далі,— що в неї все інакше, як у других. А дивіть! Навіть десь хату поставила під лісом, окремо від людей, як би до нашого гурту не належала. Саме на готарі. А чоловікові бідному, що за нею взявся — а він добрий чоловік і розумний,— знаєте, що на старість із руками й ногами зайшло. Покривило. Та й навіть, дивіть, таке, як оця біда з чужим, їй у пайку припало. Якраз коло її хати мусив він звалитися. Якраз вона мусила з хати вийти і його подибати. Акурат вона: мусила вона його в хату дістати...
— Най господь боронить!
Знов мовчанка. Сим разом побожна... покірна, боязнею переповнена мовчанка.
— Але чим вона тепер похорон справить, діду? — спитала знайома вже жінка.— Коли все, що було в її хаті, як кажуть, за "чужим" пішло? Панотець даром не сховають!
— Продасть корівку! — відповів білоголовий.
— Нащо корівку продавати, коли вона й без грошей удасть! — обізвався один чоловік, що досі цілком мовчки заховувався.
— Та як уже без грошей?
— Та так. Відробить. Люди скинуться... панотець почекає... а прийде весна — вона відробить. Їй не першина дитину ховати, не бійтеся!
Жінка окинула його недобрим поглядом...
— Не добре угадали ви се, бадіко, що так кажете! — відповіла вона.— Вже по тій дитині Магдалена не стане по полях сапати! Вже коли була в неї сила і міць, то була, але по чотирнадцятій вже скінчилася. Дитиною жила і дихала вона, а тепер все скінчилось...
— Якось поховають покійне, не журіться! — відказав чоловік із легким глумом.— Хоч у неї хата по вмерці як вулій порожня, а дитину якось поховають...
Вітер зірвався з пустої толоки диким рухом і заграв широкою струєю. Куди б не простягалась рівнина... гонив він шаленим льотом до неї і все одно розносив:
"За готар!.. За готар!.."
Чернівці, в серпні 1902 р.