Уляна вхопилась руками за груди й тільки звела жалісний погляд на пана... З уст її вирвався здавлений лемент...
— Подавай човна до берега!.. Чого мнешся? — підбігає пан.
Карпо підплив бережно до панського човна, перекинув у нього одну ногу й разом погнав обидва— човни до берега.
— Бери, Пилипе, невода за один край та заїзди; а ти, Карпе, перепочинь трохи та за другий бери! — порядкує пан.
Хлопці не забарились невід закинути.
— Ану, чи багато-то риби піймається? — мовить Карпо, струхнувши кінцем невода.
— Та буде на товченики Лейбі,— жартує Пилип, виходячи з човна.
— Робіть своє! Робіть своє! — гукає пан.
Пилип з Карпом зійшлись докупи й почали тягти невода. Уляна стояла поруч із хлопцями, не спускала очей з поплавків. Ось вони все ближче та ближче до берега... Ось уже чертять по піску... Ось і гузир видно: оддувся, як мішок повний... чи риби? чи куширу?..
— Та й важкий, з біса! — ухоркавшись, каже Пилип, переводячи дух.
— Ану ще! ану-у!.. над-д-дай!.. ще! — гукали хлопці, подаючись плечима аж на згір'я...
Вода плиснула на берег і зразу з шумом вернула назад... Гузир лежав на березі... З зеленого куширу виглянула гола чоловіча нога... Усі струснулись. Уляна не здержалась і опу-кою впала на гузир...
Наймити переглянулись та й опустили очі в землю... Уляна божевільно лементувала...
— Одкиньте геть ту навісну людину! — порядкував пан...— Та ряден швидше! ряден!.. Лейбо... чом ти зарані не сказав ряден принести? Чоловік утопився, а тобі й того шкода?!
— Ряден... яких ряден? — забубнів Лейба і побіг, оглядаючись, до млинів.
Селяни, що й досі тихо стояли, приступили до гузиря, витягли з нього Хведора... Хтось скинув із себе свитку — положили на неї набрякле тіло... Наймити тим часом принесли з двору двоє ряден. Переложили на одно Хведора, почали трусити...
Уляна сиділа на березі, устромила в кушир руки,— як божевільна, водила очима, тремтіла всім тілом...
Лейба приволік за край невеличке дране рядно...
— Не треба вже! — пан йому.
— А сцо?.. утопивсь?..— запитав Лейба, похитуючи головою то на цей, то на той бік.
Де не взялись, поназбігались невеличкі хлопці з села, почали кушир розгрібати. Лейба углядів.
— Чуєте, хлопці! Геть звідсіль! Сцо ви там сукаєте? Хлопці глянули на Лейбу: у кожного з них за пазухою
пооддималось. То вони в пазуху понакидали риби та раків.
— Цуєте? Зараз мені рибу та раки назад у воду вкинути!
— І цю, Лейбо, вкинути? — спитав високий півпару-бійко, показуючи на півторааршинну щуку, що билась хвостом об ряску й важко зітхала.— Оце рибина!
— Ту однесіть до млинів,— порядкує Лейба.
Два невеличкі хлопці кинулись до щуки, зачепили її лозиною за зябра — понесли над берегом до млина.
— Це ти, Лейбо, одбираєш найбільшу, щоб було чим пом'янути покійника? — кольнув хтось із гурту!
— Хай його поминають такі злодії, як ви! — гостро одрізав Лейба і, сплюнувши, одійшов од кушира.
Хведора все трусили — одні, другі!.. Не помагало! Вже йому на скулах і шкуру пообносили, вже стерли й кінець носа...
— Ні, вже!.. Тепер його хіба господь одтрусить! — промовила третя пара, опускаючи труп на землю...
Уляна прилізла, припала до тіла й так голосила, що не можна було втерпіти...
Труп нерухомо лежав лицем угору, одкинувши геть праву зціплену руку.
— Що то він держить у руці? — питає хтось із гурту. Пилип кинувся рознімати, та насилу розняв і витяг роздавленого рака!
— Я думав — гроші?!.— сказав він, брьохнувши рака об землю.
Поміж людей пішов здержаний сміх...
Пан, виморившись, потяг тихо на гору — через садок додому. Лейба покрутився ще трохи, порозгрібав чоботом дві більші купи куширу та й пішов до млинів. Люди з того боку села повалили через греблю — дивитись на втопленика. Сумні чоловіки тихо гомоніли між собою; молодиці й дівчата не видержували голосіння Уляни — втирали рукавами сльози; мала дітвора, як черва, кишіла тут же — збирала в рясці невеличкі раковинки, камінці, стекольця та креймахи.
— Ось батюшка йде! батюшка!.. Пропустіть батюшку! — гукали на передніх задні.
Люди потовпились, роздались. Отець Хведот уступив у круг.
— Утопивсь? — питає.
— Утопивсь, батюшка.
— Сам?., чи необережно?
— Господь його знає!.. Кажуть, либонь, хотів рака піймати задля хворого сина...
— То вночі? — І усмішка освітила сите та червоне попове лице.— Сказано: як жив, так і вмер!.. Отак господь карає злодіїв... Його праведна десниця нікого з них не мине! — Батюшка проказав оце надгробне слово голосно й махнув рукою навпроти, де стояли над трупом Хведора парафіяни...
Ніхто ні слова не промовив батюшці... Кожен дивився на покійника пильно-пильно, немов випитував: чи правду батюшка каже?
А батюшка вже виступив з кругу й понад річкою пішов додому.
Уляна не переставала не своїм голосом голосити над трупом... Божевільний лемент носився поміж купою людей, слався понад водою, де недалеко шуршали зелені очерети, розмовляючи стиха з осокою...
Аж ось згори донісся голос ключниці Марти.
— Уляно! Уляно! — гукала вона.— Де Уляна?! Чи там Уляна?
— Тут... тута! — одгукнули люди.
— Скажіть їй: хай іде в хату... дитина вмерла!
Люди поторопіли. Ніхто не двинувся з міста, не випустив пари з уст...
— Що ви... поглухли, прокляті?! — скрикнула розсерджена Марта, ускочивши в круг людей.
— Чого ти тут скиглиш, скиглячко?..— сіпнула вона за рукав Уляну.— Додому йди: дитина сколіла!..
— Ой лишенько!..— зірвавшись, не своїм голосом скрикнула Уляна і впала, зомлівши, на труп Хведора...
У людей піднялось волосся вгору... Всі, як намовились, разом зітхнули й перехрестились...
Коли це відкіль не візьмись підпивший уже Грицько Коваль. Коливаючись з однії ноги на другу, він протовпивсь між людей, глянув на труп Хведора, на ледве живу Уляну...
— Хведір?! Уляна?! — наче сам з собою бубонів Грицько, хапаючись рукою за свою лису голову.