Я все забував i був вдячний Києву за це.
Та де б я не блукав, усi мандри мої закiнчувалися в одному мiсцi. На площi Перемоги. Де б я не ходив, ноги, наче самi собою, несли мене сюди, на площу Перемоги. До цирку.
Цирк!
Коли я був у другому класi, нас возили на екскурсiю до Києва i повели осюди, на площу Перемоги, в цирк. До того я бачив лише окремi цирковi номери по телевiзору, в кiно. Але живого цирку я не бачив нiколи. Тодi вперше. I цирк справив на мене таке враження, що я буквально очманiв. Я так реготав, так кричав, так пiдскакував, що глядачi оберталися на мене.
I дресированi ведмедi, i конi, i жонглери, i акробати, i повiтрянi гiмнасти, i фокусник-iлюзiонiст — усе захопило мене страшенно. Але найбiльше вразив мене клоун — Олег Попов.
Я закохався в нього до безтями.
Вiн був для мене най-, най— i ще раз най-, найталановитiший, найсимпатичнiший, найвеселiший. Недосяжний, неперевершений.
Вдома, у селi, я взяв нову татову кепку, розфарбував її бiлою олiйною фарбою на квадрати, щоб вийшла знаменита поповська "шахматка"), почепив, потiм спiймав на сусiдньому городi бiлого пiвника (у нас були тiльки зозулястi) i в той же день на вигонi влаштував для хлопцiв циркову виставу. I хоча сусiдський пiвник не хотiв лягати па землю й засинати, як у Олега Попова, подзьобав мене i втiк, а кепка прилипла до волосся — хлопцi були дуже задоволенi: оплески лунали на весь вигiн. Значно менше були задоволенi сусiди: оплескiв не було (пiвник так i не знайшовся). I вже зовсiм був незадоволений тато..— кепку довелося викинути. Тато надавав менi таких оплескiв нижче спини, що вистави на певний час довелося вiдмiнити — з технiчних причин.
Але нiщо вже не могло збити мене з пантелику — я вирiшив раз i назавжди: буду клоуном. Як Олег Попов. Сонячним клоуном, який приносить людям радiсть i втiху, який примушує їх забувати свої неприємностi та невдачi, свої двiйки з математики, який викликає нестримний веселий смiх па всiх континентах, в усiх кутках земної кулi.
Як Олег Попов.
Як незрiвнянний, неповторний Олег Попов...
Я, звичайно, розумiв, що це справа майбутнього.
Клоунiв-хлопчакiв не буває. Акробати є, жонглери є, асистенти фокусникiв, антиподисти, канатохiдцi — артисти майже всiх циркових професiй починають змалку, з дитинства. А от клоунiв-дiтей не буває. Тiльки дорослi. Такий уже це жанр.
I я розумiв, що спершу треба закiнчити школу, може, навiть одслужити армiю (як Юрiй Нiкулiн — я про нього читав), а вже потiм... I тому я не квапився, спокiйно собi рiс, одкладаючи вирiшення своєї долi на доросле життя. Що стану клоуном, сумнiвiв у мене не було. I смiшити я вмiв, i вдача в мене була весела, i взагалi воно було, як тепер кажуть, запрограмовано ще у предках моїх — не випадково ж у мене такий дiд Грицько...
Тепер, я гадаю, ви розумiєте, чому всi мої мандри по Києву закiнчувалися на площi Перемоги, бiля цирку.
Я ходив навколо цирку, дивився на афiшi й зiтхав.
Квиткiв у касi не було.
Та якби й були, я, мабуть, не наважився б купити. Чомусь я був певен, що мене не пустять самого, що поважна бiлетерка у червоному, обшитому золотою стрiчкою мундирi суворо запитає: "А ти з ким, хлопчику?" — i мiцно схопить мене за руку. Я вже навiть заранi вiдчував її пальцi на своєму лiктi.
Кiлька днiв я отак ходив i зiтхав. I нi з чим iшов додому.
А потiм придивився i помiтив, що на деннi вистави людей дванадцяти-тринадцяти рокiв, таких, як я, пускають i самих.
I якось у суботу я наважився.
Квиткiв у касi, як я вже казав, не було. Бiля цирку на сходах завжди товклося багато дорослих з дiтьми, якi кидалися назустрiч тим, хто пiднiмався, з благальним "Немає зайвого? Немає?" Перехоплювати квитки у дорослих я не наважувався, навiть коли був ближче до того, в кого нарештi виявлявся зайвий.
Та от я помiтив на сходах дiвчинку мого вiку, може, трохи старшу, яка переминалася з ноги на ногу i нерiшуче позирала навколо.
Я спершу думав, що вона просто когось чекає, тата чи маму, але потiм зустрiвся з нею поглядом i прочитав у її очах якесь збентеження.
— Може, у тебе зайвий? — тихо спитав я.
— Зайвий,— прошепотiла вона i густо-густо почервонiла. Вона так само вмiла продавати, як я купувати. "Яке їхало, таке й здибало",— сказав би мiй дiд Грицько.
Через двi хвилини я вже сидiв у дев'ятому ряду третього сектора, i серце мов витанцьовувало в грудях. Я вдихав неповторний запах цирку — запах тирси, пудри, диких звiрiв i ще чогось невловимого, запах, якого нiде бiльше немає i який не можуть перевершити усi найпрекраснiшi пахощi свiту, я вдихав цей запах i, ще не побачивши жодного номера, уже був щасливий. Уперше пiсля того, як переїхав до Києва.
А потiм була вистава...
Переказати циркову виставу неможливо, її треба бачити.
Треба бачити, як пiд бадьорi звуки циркового оркестру вибiгають на арену акробати-стрибуни. Ап! — сальто! Ап! — ще одне сальто. Подвiйне.
Ап! — уже один стрибнув на плечi другому... Уся арена вирує, крутиться, каруселиться.
А тодi — ваги-переваги — виходить на арену ведмiдь. I починає робити на гiмнастичних снарядах вправи — i сонце на турнiку крутить, i хрест на кiльцях тримає, i чого тiльки не викамстролює...
А iнший ведмiдь на велосипедi педалi крутить, а ще один на мотоциклi шпарить, аж дим iде.
I от пiсля ведмедiв на арену виходить... хто? — авжеж, клоун.
I починає... Нi! Нi, не можу я вам переказати циркової вистави. Не пiддається вона переказовi. I хоч був то не Олег Попов, я реготав, я реготав так, що в мене щоки заболiли.
Спасибi тобi, цирк!
Ти був менi так потрiбен зараз!
Я вiдчував, я знав, що тепер менi вже будуть не такi страшнi глузи, всi отi "гав-гав", "дз-з" i таке iнше. Я зарядився гумором, смiхом. I був готовий триматися. Триматись i не здаватися.
Назавтра, у недiлю, я знову пiшов у цирк.
У недiлю було аж двi вистави, на якi я мiг пiти,— ранкова i денна. Я вже не соромився, смiливо кидався у пошуках "зайвого квиточка". I менi пощастило. На ранкову я квитка дiстав. А потiм i на денну.
Усi номери я вже знав напам'ять. Але менi не набридало їх дивитися ще i ще раз.
Цирк став для мене як рiдний дiм.
I от пiд час другої, денної, вистави...