Я сказав уже, що протягом кількох років не бачив у цих людей найменшої ознаки каяття, найменшої тяжкої думи про свій злочин і що більша їх частина внутрішньо вважає себе цілком правими. Це факт. Звичайно, пустий гонор, погані приклади, молодецтво, фальшивий стид багато тому причиною. З другого боку, хто може сказати, що дослідив глибину цих пропащих сердець і прочитав у них потаєне від усього світу? Та можна ж було, за стільки літ, хоч щось помітити, впіймати, вловити в цих серцях бодай якусь рису, що свідчила б про внутрішню тугу, про страждання. Але цього не було, рішуче не було. Еге, злочин, здається, не можна осмислити з даного, готового якогось погляду, і філософія його трохи важча, ніж гадають. Звісна річ, остроги та система насильних робіт не виправляють злочинця; вони тільки його карають та убезпечують суспільство від дальших замахів злочинця на його спокій. А в злочинцеві острог і найтяжча каторжна робота розвивають тільки ненависть, жадобу заборонених насолод та страшенну легковажність. Проте я твердо певен, що й уславлена келійна система осягає тільки фальшиву, обманну, зовнішню мету. Вона висмоктує життєвий сік з людини, знервовує її душу, ослаблює цю душу, лякає її і потім морально висхлу мумію, напівбожевільну людину подає як зразок виправлення й каяття. Звичайно, злочинець, який повстав на суспільство, ненавидить його і майже завсіди вважає, що він правий, а суспільство винне. До того ж він уже зазнав від суспільства кари, а тому майже вважає, що вже очистився, поквитувався. Можна судити, нарешті, й з такого погляду, що мало не доведеться виправдати самого злочинця. Та, хоч є всілякі погляди, кожен погодиться: існують такі злочини, що їх завсіди і всюди, за всілякими законами, від початку світу вважають за незаперечні злочини та й вважатимуть за такі, аж доки людина лишиться людиною. Тільки в острозі чув я розповіді про найстрашніші, най-неприродніші вчинки, про найстрахітливіші вбивства, і розповідали їх з найнестримнішим, з по-дитячому найве-селішим сміхом. Особливо не зникає в мене з пам'яті один батьковбивця. Він був з дворян, служив і в свого шістдесятирічного батька був чимсь подібним до блудного сина. Поведінки він був зовсім непутящої, заліз у борги. Батько обмежував його, умовляв; але батько мав будинок, мав хутір, була підозра, що є в нього гроші, і — син убив його, прагнучи спадщини. Злочин виявлено бу-йо аж за місяць. Сам убивця подав заяву до поліції, що батько його зник не знати куди. Весь цей місяць він прожив серед страшенної розпусти. Нарешті, коли його не було дома, поліція знайшла тіло. У дворі, вздовж усієї його довжини, йшла канавка для стікання нечистот, прикрита дошками. Тіло лежало в цій канавці. Воно було вбране й причепурене, сиву голову було відтято й приставлено до тулуба, а під голову вбивця підклав подушку. Він не зізнався; його позбавили дворянства, чину й заслали на роботу на двадцять років. Увесь час, як я жив із ним, у нього був чудовий, превеселий настрій. Це була химерна, легковажна, надзвичайно нерозсудлива людина, хоч зовсім не дурень. Я ніколи не помічав у ньому якоїсь особливої жорстокості. Арештанти зневажали його не за злочин, про який ніколи не було й мови, а за дурощі, за те, що не вмів поводитися. В розмовах він часом згадував про свого батька. Якось, розмовляючи зо мною про здорову будову організму, спадкову в їхній родині, він додав: "От батько мій, то він аж до кончини своєї не скаржився на жодну хворобу". Така звіряча бездушність, звісно, неможлива. Це феномен; тут якась вада будови, якась тілесна або моральна виродливість, ще не відома науці, а не просто злочин. Зрозуміло, я не вірив цьому злочинові. Але люди з його міста, що мусили знати всі подробиці його історії, розповідали мені всю його справу. Факти були такі незаперечні, що не можна було не вірити.
Арештанти чули, як одного разу він кричав уві сні: "Держи його, держи! Голову йому рубай, голову, голову!.."
Арештанти майже всі розмовляли вночі й марили. Лайка, злодійські слова, ножі, сокири найчастіше спадали їм у маренні на язик. "Ми люди биті,— казали вони,— в нас нутро відбите; того й кричимо ночами".
Казенна каторжна фортечна робота була не заняттям, а£обов'язком: арештант відробляв, що загадано, або відбував законні години роботи і йшов до острогу. На роботу дивилися з ненавистю, ^ез свого окремого власного заняття, якому людина була б віддана усім розумом, усім інтересом своїм, вона в острозі не могла б жити. Та й як усі ці люди, розвинені, що добре пожили й бажали жити, люди, силоміць зведені сюди до одної купи, силоміць відірвані від суспільства й від нормального життя, як могли б ужитися тут нормально й правильно, своєю волею й охотою? Від. самого неробства тут розвинулися б у них такі злочинні властивості, про які вони перше й уявлення не мали. Без праці й без законної, нормальної власності людина не може жити, розбещується, обертається на звіра. І тому кожен в острозі з природної потреби й з якогось почуття самозбереження мав своє майстерство й заняття. Довгий літній день мало не весь наповнювала казенна робота; за коротку ніч ледве був час виспатися. Але взимку арештант, згідно з положенням, як тільки смеркало, вже мав бути замкнений в острозі. Що ж робити довгими, нудними годинами зимового вечора? І тому майже кожна казарма, невважаючи на заборону, оберталась на величезну майстерню. Власне праці, заняття не заборонялося; але суворо заборонялося мати при собі, в острозі, інструменти, а без них неможлива була робота. Все ж працювали нишком, І, здається, начальство інколи придивлялося до цього не дуже пильно. Багато хто з арештантів приходив до острогу нічого не вміючи, але вчився в інших і потім виходив на волю добрим майстровим. Тут були і шевці, й черевичники, і кравці, й столяри, і слюсарі, й різьбарі, й золотильники. Був один єврей, Ісай Бумштейн, ювелір, він же й лихвар. Усі вони працювали й здобували копійчину. Замовлення на роботу добували з міста. Гроші є карбована воля, а тому для людини, позбавленої зовсім волі, вони дорожчі вдесятеро. Коли вони тільки бряжчать у неї в кишені, вона вже наполовину втішена, хоч би й не могла їх витрачати. Та гроші завсіди і скрізь можна витрачати, тим паче, що заказана грушка вдвоє солодша. А на каторзі можна було мати навіть і горілку. Люльки було найсуворіше заборонено, а всі їх курили. Гроші й тютюн рятували від цинготної й інших хвороб. А робота рятувала від злочинства: без роботи арештанти поїли б один одного, як павуки в банці. І все ж і роботу, й гроші заборонялося. Не раз ночами робили раптові обшуки, відбирали все заборонене, і — хоч як ховали гроші, а все-таки шукачі часом їх знаходили. Ось почасти чому їх і не берегли, а незабаром пропивали; ось чому заводилася в острозі й горілка. Після кожного обшуку винний, крім того, що втрачав усе, що мав, зазнавав звичайно болючої кари. Але після кожного обшуку зараз же поповнювалася недостача, негайно заводили нові речі, і все йшло по-старому. І начальство знало про це, і арештанти не ремствували на кари, хоч таке життя скидалося на життя осельників гори Везувія.