Перше враження моє, коли я вступив до острогу, було взагалі найогидніше; а проте,— дивна річ! — мені здалося, що в острозі куди легше жити, ніж я уявляв собі дорогою. Арештанти, хоч і в кайданах, ходили вільщьлто всьому острогу, лаялись, співали пісень, працювали на себе, курили люльки, навіть пі^ли горілку (хоч дуже небагато хто), а ночами деякі заводили картіж. Сама робота, наприклад, здалася мені зовсім не такою вже тяжкою, каторжною, і тільки далеко пізніше я здогадався, що тяжка й каторжна ця робота не так тим, що важка й безперервна, як тим, що вона — примусова, обов'язкова, з-під палиці. Селянин працює на полі, либонь, і геть куди більше, коли й ночами, особливо влітку; але він працює на себе, працює з розумною метою, і йому незрівнянно легше, ніж каторжному на вимушеній і зовсім йому не потрібній роботі. Мені якось спало на думку, що коли б захотіли цілком роздушити, знищити людину, покарати її найжахливішою карою, від якої здригнувся б і найстрашніший убивця та лякався б її заздалегідь, то треба б було тільки надати роботі характеру повної, цілковитої марноти й безглуздя. Якщо теперішня каторжна робота й нецікава, й нудна для каторжного, то сама в собі, як робота, вона розумна: арештант робить цеглу, копає землю, штукатурить, будує; в роботі цій є глузд і мета. Каторжний робітник часом навіть захоплюється нею, хоче зробити її ловкіше, спірніше, краще. Та коли б примусити його, скажімо, переливати воду з одного цебра в другий, а з другого в перший, товкти пісок, перетягати купу землі з одного місця на інше й назад,— я гадаю, арештант повісився б за кілька днів або накоїв би тисячу злочинів, щоб хоч умерти, та вийти з такої зневаги, сорому й муки. Зрозуміло, така кара обернулася б на катування, на помсту і була б безглуздою, бо не досягала б жодної розумної мети. А що частка такого катування, безглуздя, зневаги й сорому є неодмінно і в кожній вимушеній роботі, то й каторжна робота незрівнянно тяжча за всяку вільну, саме тим, що вимушена.
Та я вступив до острогу взимку, у грудні, і ще не мав уявлення про літню роботу, вп'ятеро важчу. Взимку ж у нашій фортеці казенних робіт взагалі було мало. Арештанти ходили на Іртиш ламати старі казенні барки, працювали по майстернях, розгрібали попід казенними будівлями сніг, що понаносили бурани, випалювали й товкли алебастр тощо. Зимовий день був недовгий, робота кінчалася скоро, і весь наш люд повертався до острогу рано, а там йому майже не було б чого робити, якби не траплялося сякої-такої своєї роботи. Та власну роботу мала якась третина арештантів, а ті всі били байдики, тинялися без потреби по всіх казармах острогу, лаялися, здіймали між собою інтриги, бешкети, напивалися, якщо набігали якісь грошенята; ночами програвали в карти останню сорочку, і все це з нудьги, від неробства, знічев'я. Згодом я збагнув, що в каторжному житті, опріч позбавлення волі, опріч вимушеної роботи, є ще одна мука, чи не найдошкульніша за всі інші. Це: примусове загальне співжиття. Загальне співжиття є, звичайно, й по інших місцях; але до острогу приходять такі люди, що не кожному хотілося б зживатися з ними, і я певен, що кожен каторжний відчував цю муку, хоч здебільшого, звісно, несвідомо.
Також і їжа здалася мені достатньою. Арештанти запевняли, що такої нема в арештантських ротах європейської Росії. Про це я не беруся щось казати, я там не був. До того в багатьох була змога мати й власну їжу. М'ясо коштувало в нас шаг за фунт, влітку три копійки. Та власну їжу заводили тільки ті, в кого були постійні гроші; більшість же каторги їла казенну. Втім, арештанти, хвалячись своєю їжею, казали про самий тільки хліб і благословляли саме те, що хліб у нас спільний, а не видається на вагу. Останнє їх жахало: при видачі на вагу третина людей була б голодна; а в артілі всім вистачало. Хліб наш був якийсь особливо смачний і цим славився в усьому місті. Пояснювали це вдалою будовою острожних печей. А от щі були дуже непривабливі. їх варили в загальному казані, злегка заправляли крупами, і були вони, надто в буденні дні, рідкі, пісні. Мене вжахнула сила-силенна в них тарганів. Але арештанти були до цього байдужісінькі.
Перші три дні я не ходив на роботу, так велося й з кожним новоприбулим: давали відпочити з дороги. Але другого ж дня мені довелося вийти з острогу, щоб перекуватися. Кайдани мої були неформені, кільчасті, "дріб-нодзвін", як називали їх арештанти. їх носили назовні. Формені ж острожні кайдани, пристосовані до роботи, складалися не з кілець, а з чотирьох залізних прутів, майже в палець завтовшки, з'єднаних один з одним трьома кільцями. їх треба було надівати під панталони. До серединного кільця прив'язувалося ремінь, що своєю чергою прикріплявся до поясного ременя, який надівали просто на сорочку.
Пам'ятаю перший мій ранок у казармі. В кордегардії біля острожної брами барабан пробив зорю, і хвилин за десять караульний унтер-офіцер став відмикати казарми.
Почали прокидатися. При тьмяному світлі, від шестерикової лойової свічки, підводилися з своїх нар арештанти, тремтячи від холоду. Більшість! їх була мовчазна й понура зо сну. Вони позіхали, пот-ягалися й морщили свої тавровані лоби. Деякі хрестилися, інші вже починали сваритися. Задуха була страшенна. Свіже зимове повітря бурхнуло в двері, щойно їх відчинили, і клубами пари пішло по казармі. Біля відер з водою з'юрмилися арештанти; вони брали по черзі коряк, набирали в рот води і вмивали собі руки й обличчя з рота. Воду звечора заготовляв парашник. У кожній казармі, за положенням, був один арештант для прислуги в казармі; його вибирала артіль. Він називався парашником і не ходив на роботу. Він мусив дбати про чистоту в казармі, мити й скребти нари та підлоги, приносити й виносити нічний цебер і доставляти свіжу воду в двоє відер — вранці умиватися, а вдень пити. За коряк, що був один, зараз же почалися сварки.
— Куди лізеш, товпиго! — бурчав один понурий, високий арештант, сухорлявий і смуглявий, з якимись дивовижними випуклостями на своєму голеному черепі, штовхаючи іншого, товстого й присадкуватого, з веселим і рум'яним обличчям.— Постій!