(p. 993)
Пішов Володимир у наші Карпати,
Пішов він карпатських хорват воювати.
Не довго, мабуть, він війну ту тягнув
І вчасно до Києва з військом вернув.
Тривожнії вісті зі сходу прийшли:
Ідуть печеніги по той бік Сули.
Пішов Владимир проти них у поході,
Зустрів їх над Трубежем на самім броді.
І став Володимир по сей бік ріки,
По той печеніги стоять, як дрюки.
Не сміють ні ті на тамтой бік іти,
Ні сі на сім боці шукати мети.
Ось князь печенізький приїхав к ріці,
До Володимира слова рік отсі:
"Пусти свого мужа, сильнішого в вас,
А я пущу свого, хай борються враз.
Як твій муж мойого на землю звалить,
Три роки не будем мечем вас цвілить,
А будемо вашу побіду хвалить.
А як наш муж вашим об землю ударить,
То будем три роки вас парить і жарить".
Поїхав у табір князь Володимир,
По табору шле кликуна не на пир,
А з окликом: "Хай тут зголоситься муж,
Щоб був з печенігом боротися дуж!"
По таборі кликав кликун сім годин,
Та муж на той клик не озвавсь ні один.
А другого дня князь на брід погляда:
Стоїть на тім боці ворожа орда,
Се свойого мужа вони привели,
Та наші охочого ще не знайшли.
Вельми зажурився князь Володимир:
"Невже не знайдеться й у нас богатир,
Що міг би в борню з печеніжином стать,
І нам доведеться тут кров проливать?"
Та ось старий вояк приходить один
І мовить: "Та, княже, у мене там син
При домі найменший, а я з чотирма
Тут в війську, а шостого в мене нема.
А в того найменшого дивна снага:
З ким стане бороться, всіх перемага.
Із старших, бач, кождого він переміг,
Його ж побороти ніхто з них не міг.
Раз якось на нього за щось я пеняв,
А він в руках шкіру воловую мняв, —
Розсердився він — тямлю се й дотепер! —
І шкіру волову руками роздер".
Дуже втішився князь, вчувши диво таке,
І по парубка шле він посольство прудке.
Зараз там три кінні із братьм[и] почвалали,
Молодого борця на другий день примчали.
І сказав йому князь, яке лихо напало.
Відповів молодий: "Коб на тім лише стало!"
Та хто зна, може, сила ще в мене мала...
Чи нема тут міцного, буйного вола?
Може, я перед вами ще пробу зроблю:
Чи він кине мене, чи я йго переб'ю?"
Знайшли вола, що був найдужчий зі всіх,
І він роздразнив його як тільки міг,
Ще й гарячим гвоздем велів ззаду впекти,
І погнався на нього віл, мов до мети.
Та він близько до себе вола допустив
І одною рукою за ріг учепив,
А другою за шкіру понижче карку,
І вмить силу свою показав він таку,
Що одною рукою в вола ріг відірвав,
А другою шмат шкіри із м'ясом зідрав.
І сказав Володимир, здивований тим:
"Ну, ти, певно, потрафиш боротися з ним".
Другий день печеніги прийшли над ріку
І гукать почали: "Що, нема нам знаку?
Ще нема в вас борця? Наш уже тут наспів".
Та Владимир в ту ніч всім зброїться велів.
На сей бік печеніги свойого борця
Привели — превеликого, страх, молодця.
А ось вийшов і Володимирів борець —
"От ще хлистик! —сказав печеніг-молодець. —
В одну руку тебе я візьму й задам хлосту!"
Й засміявся, бо рус був середнього росту.
І розміряли пляц між обома полками,
І зійшлися ті два й обнялися руками;
І не встиг печеніг ні зирнуть, ні дихнуть,
Затріщали у нього всі ребра і грудь,
І роззявився рот, очі кров'ю зайшли,
І мертвого його рус поклав на земли.
Закричали від радості руські полки,
Печеніги метнулися вбрід до ріки,
Але руські полки брід тельмом прочвалали,
Печенігів рубали, топтали й прогнали.
Володимир борця в радощах обіймав,
Над тим бродом і город міцний заснував,
А на пам'ять, що рус славу тут перейняв
В печеніга, назвав місто Переяслав.
І великим старшим зробив того борця,
Щедро надгородив і братів і вітця.
Писано д[ня] 26 цвітня 1914.
Літописний текст сього оповідання виглядає ось як (ст. 89-90):
Иде Володгмиръ на Хорваты.
Пришедшю же ему с воины хорватской,
И се Печенhзh придоша по оной сторонh от Сулы,
Володимеръ же (иде) противу имъ.
И оустрhтh на Трубеши на1 броду,
Кдh нынh Переяславль,
И ста Володимеръ на сеи странh,
Печеньзh на онои.
И не смhяху си на ону сторону2,
И они на сю сторону.
И приhха князь печенhскыи к рhцh,
И возва Володимира и рече ему:
"Пусти ты свои мужь, а я3 свои, да ся борета.
Да аще твои мужь оударить моимъ,
Да не воюємь ся за три лhта и разидемь4 ся разно, —
Аще ли нашь мужь ударить вашимъ,
Да воюємь за три лhта".
Володимеръ де пришедъ в товары,
Посла по товаромъ бирича гля:
"Нhту тh ли такаго мужа,
Иже бы ся ялъ с Печенhжаниномъ брата ся?"
И не обрhте ся (никто) никдhже.
И заоутра приhхаша Печенhзh,
А свои мужь приведоша,
А наших не бысть.
И поча тужити Володимhръ,
Посылая5 по всимъ воемъ своим;
И приде единъ мужь старъ к нему,
И рече ему: "Княже,
Єсть оу мене единъ снъ дома меншии,
А сь четырми есмь вышелъ (на воину),
А онъ дома от дhтьства си своего, —
Нhсть кто имъ оударилъ.
Єдиною бо ми сварящю,
Оному же мнущю оусмиє6,
И разгнhва(въ) ся на мя
Преторже черевии руками".
Князь же слышавъ и радъ бысть,
И посла по нь борзо.
И приведоша и ко князю,
И князь повhда ему вся.
Сьи же рече: "Княже, не вЪмь,
Могу ли сн(ести) его?
Да искусите мя (первоє)!
Нhтуть ли вола велика и силна?"
И налhзоша волъ силенъ,
И повелh раздражити вола,
И возложи (на)нь желhзо горяче,
И пустиша вола, и побhже волъ мимо нь.
И похвати вола рукою за бокъ,
И выня кожю с мясы, єлико єму рука я.
И рече ему ВолодимЪръ:
"Можеши ся с нимь борити".
И на завьтрhє придоша Печенhзh,
И почаша звати: "Вhльможе се нашь доспhлъ?"
Володимеръ же повелh той ночи
(Воємъ своимь) облhщи ся въ оружьє.
И выпустиша Печенhзh мужь свои,
И бh превеликъ зhло и страшенъ;
И выступи мужь Володимhрь,
И възрhвъ Печенhжинъ и посмhя ся, —
Бh бо средний тhломъ.