— Не страш мене, синоньку, не страш, голубчику, бо вмлію, — відповіла, жартуючи, мати і наложила йому на таріль щонайліпший кусок.
їли й говорили.
— То ти вже, синоньку, навіть сповідати будеш?
— А ви думали, що ні?
— Та не думала, але все якось сама собі не вірила... А причащати також?
— Авжеж, що як одно, то й друге.
— То ти, може, й стару Чаплиху поховаєш, бо її вже небагато належиться.
— Як треба буде, то поховаю, — відповів син.
— Але ти все вмієш, правда? — спитала несміло, дивлячися на його, як на образ, із тривогою і безмежною любов'ю.
— Вважай, синоньку, щоби ти ладно правив, щоби тебе всі хвалили, щоби нашим ворогам завидно стало. Та не гнівайся на мене, що таке тобі кажу, але я рада би, щоби все було якнайкраще... О! О! — горлав, було, війт, — чого тій торбійці захочується, ксьондза? А я його, поки на попа вийде, до арешту завдам, бо най мені народу не бунтує, най мені якихось "газетів" та книжок не навозить!.. А тут, диви, та й на чиїм стало? Видите, за ким потягнув пан Біг. Тепер, як його при якій оказії здиблю, то скажу йому так: пильнуйте, пане мачальнику, щоби ви своїх пальців у громадських грошах не мачали, та не завдавайте других до арештів, щоби вас не завдали!
— Але ж, мамуню, — гамував її син, — дайте йому спокій, що будете собі з такими людьми починати. Зробіть це для мене...
Розмова розгорілася надобре. Мати оповідала синові, що нового сталося в селі і в околиці, а він мусив їй докладно розказати, як його святили, та запевнювати, що він тепер уже правдивий священик, якому вільно і хрестити, й вінчати, й ховати.
Стара то сміялася з радості, як дитина, то плакала напереміну, а лице її, поморщене і зжовкле, набрало такого життя й сили, як би нараз від яких чарів відмолодніло о кільканадцять літ. Зате син мав на своїм лиці якийсь дивний сум, якусь понад свій вік повагу. Так, як би тісно йому було в тій малій хатині, як би його низька стеля давила — сидів похилений над столом. Здавалося, що слухав маминої мови, відповідав навіть на її питання, але очі його дивилися кудись дальше, а його думки, як голуби, летіли на звіди в якісь далекі, незнані краї. Іноді тії голуби вертали, але без оливної галузки, — і тоді в очах молодого панотця малювався якийсь несвідомий жах, тоді ще гірше маліла його висока стать і ще нижче над стіл хилилося його бліде чоло.
1 був тоді, як переспілий колос або як цвіт, коли на нього впаде забагато роси...
Так пересиділи до пізньої ночі.
— Пора нам, синоньку, спочити, — сказала стара Грінчиха. — Ти завтра маєш службу Божу.
Не відповів нічого. Слухав її, як колись за молодих літ. Устав, подякував за вечерю і, заки в хаті зготовлять Йому постіль, вийшов у город.
Щойно за порогом випрямився і відітхнув. Здоровий сільський воздух хвилею вливався в придавлені груди, відсвіжував, кріпив і розширяв їх.
— Як тут гарно! — сказав сам до себе, ступаючи в город. — Так тут все на своїм місці, як би літа не йшли, як би отсі грядки покопано перед десятьма роками, як би то та сама капуста, яку колись садив із мамою, давно. А з тої ж пори минуло немало часу!
Ступаючи зеленим, вузьким килимом мурави, що стелився попід пліт до саду, пригадував собі, як на мураві білилося полотно і як мама наказувала йому, щоби добре поливав водою, бо то для нього, до школи.
І поринав у пам'ять, як у криницю, і, як студену воду, витягав звідтам найкращі спомини зі свого дитячого віку.
Пригадав собі навіть, як маленькою дитиною, в саме гаряче полуднє, посадила його мати коло полотна, щоби відганяв гуси. А батько, ідучи в поле, нахилився над ним, погладив по головці, похвалив, що добре пильнує, і дав йому червоне яблуко. Зелена мурава, біле полотно і червоне яблуко — дуже добре тямить...
В саді кожне дерево проговорило до нього. Насамперед тота крислата грушка на самій середині. Пригадала йому, як спинався по ній за дулями та як у її дуплі шукав молодих пташків. А потім стара яблуня питалася, чи тямить, як у її тіні читав якісь такі великі та грубі книги, що аж лице йому від них чорніло, як від хмари. 1, як від градових хмар, падав від цих книжок сум і страх... Тоді вона хилила над нього своє гілля і говорила: "Держися, синочку, землі, як я".
Хто знає, чи не добре казала?.. А там, у кутку, недалекого сусідського плота стоїть тоненька вишня з ягодами червоними, як кров. Хитається, колише, як би хотіла його Досягнути своїми галузками, мов руками, і каже: "Чи пам'ятаєш, як стояв біля мене?.. Не сам... Не сам..."
На жаль, пам'ятав дуже добре, хоч рад був позабути. Обганявся від цих споминів, як від докучливих комах, а
вони летіли на нього, як зів'яле квіття або як листя, зварене першим осіннім морозом.
Тямив її... Мала такі великі сині очі, що дівчата з заздрості називали її вовчицею, а навіть старші не могли знести її зору. То були очі глибокі, як безодня, таємні і загадочні...
Сусідські діти — гонили разом товар, разом ходили до школи, цілу молодість пережили разом. 1 жодному з них навіть через гадку не перейшло, щоби могло бути інакше...
В школі тужив за нею, як за сестрою, а як приїхав додому, то біг до того саду, щоби хоч через пліт побачиш її. "Як ти виросла, Марійко?" — "А який ти великий, Миколо! З тебе вже правдивий панич!" Потім обоє заходилися щирим дитинячим сміхом та змовлялися, що в неділю підуть до лісу на оріхи або до тітки на друге село.
А літа плили!..
Колишні діти виросли, розвинулись. Стрічалися тепер рідше. Хіба в хаті, або в читальні, або...
Ні! Ні! Він цього не тямить. Цього ніколи не було! То все розбурхана уява, незвичайне зворушення — та ніч, повна таємної краси, той зачарований сад... Опер голову об дерево і примкнув очі... Ось він їде останній раз до Львова. Мати й сусіди випроваджують його. Вже рушили коні, вже покотився віз, аж щось торкнуло його, щоби обернувся. Глянув і між деревами в саді побачив лице біле-біле, як стіна, і ті очі страшні, як розпука.
Поїхав...
Потім рішив, що висвятиться безженним... Як і коли? — не знає.
Жінка селянка, попадя хлопка — що казали би люди, що сказав би той новий світ, якого не знав, а боявся...
А до того мати... Був її цілою надією, цілим життям. Рада була знайти для нього хоч би царівну, хоч би королівну. А тут звичайна, проста хлопка. Ні, то був би для неї завеликий удар; рука його не здійнялася би, щоб завдати таку болючу рану своїй старій добрій мамі.