— Коли так, — озвався таємний радник, — коли так, то мені зовсім незрозуміло, чому дядько не дав волі твоїм нахилам, а присилував тебе обрати інший життєвий шлях. Бо, наскільки мені відомо, ти не так давно став капельмейстером.
— І не дуже багато встиг, — засміявся майстер Абрагам і, спрямувавши на стіну відбиток невеличкого чоловічка дивної статури, повів далі: — Але тепер я мушу заступитися за симпатичного дядька, якого непутящий небіж прозивав дядьком Ґавою, тому що той підписувався не повним своїм ім'ям — Готфрід Венцель, а лише ініціалами Г. В.; авжеж, тепер я мушу заступитися за нього й запевнити весь білий світ, що коли капельмейстер Йоганнес Крейслер заповзявся стати радником посольства й мучити себе справами, які цілком суперечать його натурі, то дядько Ґава якраз найменше завинив у цьому.
— О мовчіть, — сказав Крейслер, — о мовчіть про це, майстре, і заберіть зі стіни мого дядька, бо хоч він і справді має кумедний вигляд, мені не хотілося б сьогодні сміятись зі старого, що давно вже спочиває в могилі!
— Ви сьогодні чутливі й доброзвичайні понад усяку міру, — заперечив майстер.
Проте Крейслер ніби недочув його слів і сказав, звертаючись до таємного радника:
— Ти ще пожалкуєш, що підбив мене на цю розмову, бо, мабуть, сподіваєшся почути щось особливе, а я тобі можу розповісти тільки звичайнісінькі речі, які трапляються в житті на кожному кроці.
Отже, можу з певністю сказати, що не з примусу вихователів і не з якоїсь примхи долі я зійшов зі свого шляху й опинився там, куди не хотів потрапити, — на це штовхнув мене природний хід подій. Ти, мабуть, помічав, що в кожній родині є людина, яка, завдяки особливому хистові чи просто щасливому збігові обставин, піднялась на певну висоту; немов славетний герой, здіймається вона над юрбою своїх любих родичів, які покірно дивляться на неї знизу вгору, і владним голосом проголошує сентенції, що не підлягають оскарженню. В такому становищі перебував менший брат мого дядька, що випурхнув із музикального родинного гнізда [382] і став у столиці таємним радником посольства, досить значною особою в оточенні князя. Його кар'єра викликала в родині подив і захват, що не меншали з часом. Ім'я радника посольства вимовляли поважно й урочисто, а коли хтось казав: "Таємний радник посольства написав те чи те" або "Таємний радник посольства висловився так чи так" — усі слухали із святобливою пошаною. Тому я ще змалечку звик дивитись на дядька зі столиці як на людину, що досягла найвищої мети всіх і кожного, і, звичайно, вважав, що мені не залишається нічого іншого, як піти його слідами. Портрет вельможного дядька висів у парадній кімнаті, і мені найдужче в світі хотілося бути зачесаним і одягненим так, як він на картині. Мій вихователь задовольнив моє бажання, і, мабуть, я, десятирічний хлопець, справді мав чарівний вигляд у височенній накрученій перуці, з маленьким круглим каптурцем на потилиці, в ясно-зеленому фраці з вузеньким срібним гаптуванням, у шовкових панчохах і з маленькою шпагою. Коли я підріс, це дитяче прагнення ще посилилось, і, щоб навернути мене до найнуднішої науки, досить було сказати, що вивчати її потрібно, коли я хочу стати, як дядько, радником посольства. Що мистецтво, яким була переповнена моя душа, може стати найбільшим моїм прагненням, єдиною, справжньою метою мого життя, мені й на думку не спадало, тим більше, що я чув лише одну оцінку музиці, живописові, поезії: все це, мовляв, дуже приємні речі, вони можуть розважити, розвеселити душу, та й годі. Завдяки здобутим знанням і підтримці дядька в столиці я швидко, ніде не зустрічаючи жодної перепони, долав шлях, який до певної міри сам обрав, і не мав навіть вільної хвилини, щоб озирнутися навколо й побачити, що той шлях веде не туди, куди я хотів потрапити. Мета була досягнута, і вернутись назад я вже не міг, коли одного дня, зовсім несподівано для мене, мистецтво, яке я зрадив, почало метатись на мені, коли думка про змарноване життя сповнила мене невтішною тугою, коли я побачив себе в кайданах, які, здавалось мені, годі зламати!
— Прекрасна, — вигукнув таємний радник, — прекрасна катастрофа, що визволила тебе з кайданів і вернула до життя!
— Не кажи так, — заперечив Крейслер, — надто пізно прийшло визволення. Я схожий на того в'язня, який так відвик від людської метушні й денного світла, що, коли його нарешті звільнили, був уже не здатний втішатися золотою волею і захотів назад у в'язницю. [383]
— Це просто одна з ваших плутаних ідей, Йоганнесе, якими ви мучите себе й інших! — втрутився майстер Абра-гам. — Годі вам! Годі! Доля завжди була прихильна до вас, а що ви ніяк не можете втриматись на широкій дорозі, а все збиваєтесь на манівці, то це тільки ваша вина, більше нічия. Але погоджуюся з вами, що ваша провідна зоря дуже сприяла вам у дитинстві, і
Розділ другий
ЮНАК ПІЗНАЄ ЖИТТЯ. БУВАВ І Я В АРКАДІЇ
(М. п. д.) — Було б досить безглуздо, але й незвичайно цікаво, — сказав якось сам до себе господар, — коли б цей сірий хитрун під грубою справді мав той хист, який йому хоче приписати професор. Гм! Може, я мав би з нього більший зиск, ніж із своєї Невидимої дівчини. Я посадовив би його в клітку, хай би показував людям своє вміння, за що вони радо й щедро платили б. Адже вчений кіт справив би куди більше враження за розвинутого не на свій вік хлопця, якого замучують всілякими вправами. До того ж я б заощадив на писареві. Треба краще придивитися до цього шельми!
Почувши підступні слова господаря, я відразу згадав застереження своєї незабутньої матусі Міни і, намагаючись нічим не виявити, що зрозумів їх, твердо поклав собі надалі пильно приховувати свою освіченість. Відтепер я читав і писав тільки вночі, не раз дякуючи ласкавій долі за те, що вона дала моєму зневаженому родові багато переваг над двоногими істотами, які хтозна-чому величають себе вінцем природи. Зокрема, можу запевнити, що, навчаючись, я нітрохи не залежав ні від свічкарів, ні від фабрикантів оливи, бо фосфор у моїх очах яскраво світить і найтемнішої ночі. Певне й інше — моїм творам не закинуть того, що закидали одному стародавньому письменникові, а саме: що витвори його духу тхнуть ламповою оливою.