І в мене серце занило серед чудових виглядів рідного краю. А моє спочування та щире спобоління з непереможною силою линули до того веселого, щиросердного чоловіка, живцем похованого здирливими, зажерливими та недобросердними людьми.
1898 р.
Мені здається, що сумний випадок силуваного однімання землі в дрібних білоцерківських православних українських дворян трапився не тільки на Білоцерківщині, а практикувався скрізь на правобережній Україні й Білій Русі за часу панування на Україні польського короля й польських дідичів, навіть не магнатів. Цього (1915) року найнявся за дворника в тому дворі, де моє житло, чоловік з села Томашівки Київ. губ. Сквирського повіту Дмитро Лепський. Я питаю в його, чи він крестянин, чи, може, шляхтич. Він розказав мені, що його дід Андрій Лепський мав своє поле й не був панщанним. Але місцевий тодішній пан дідич Хаєцький узяв у нього документи на його поле, щоб пересвідчиться в його праві на землю, та й не вернув йому; все казав, що документи десь загубились, а потім велів йому одроблять панщину за ту його ж таки землю й записав його з дітьми в панщанні люде. Певно так воно робилося за панування Польщі скрізь на Україні та Білій Русі, а з причини таких зловжитків тодішніх польських панів з'явилось багацько безземельних "чиншовиків", котрі після визволення панщанних були записані вже в "крестяни". Дмитро Лепський — ще один живий свідок силуваного однімання землі й знищення документів на поля дрібних давнix наших дідичів.