Старому Процеві забракло повітря. І далі наставляв вухо, але нічого вже не добирав. Щось дзижчало в голові, гуло, горіло. Він повернувся ,й пішов пріч, важко штурхаю-— чи ціпком у сніг, немов одразу поклавши на плечі зайвий десяток літ.
— Нагадали старому його Парасю...
— Коли б не впав на дорозі з великого смутку...
Та старий Проць не збирався падати. Вій раптом випнув груди, підніс голову й по-хазяйському глянув навколо себе. Годі банувати за донькою. Тепер йому цілком одслонено запону з-перед очей. Так жити далі не можна. Хтось-таки мусить сказати перше слово. То нехай же воно буде його, Процеве, коли решта огинається...
Донька в повітці доїла корову, зять стояв поруч, тримаючи однією рукою немов/ія.
— Чули-сте, хто зарізав мою Парасю? — голосно, мов дяк у церкві, запитав'старий Проць.
— Тихше, тихше, тату, ще хто почує!..
— А хто почує,— голосніше проказав Проць,— нехай чує, бо вийшло моїй терплячці годі! Бандерики зарізали Парасю!
— Ось вийдімо звідси, тату,— пошепки мовив зять,— що я вам маю повісти...
— Не шепочи ти, нещасний каліко, хоч у власному обійсті! Кого боїшся? Бандерівських збуїв?
— Заспокойтеся, тату, ляжте, може, поспіть... Певно, чогось не гаразд випили...
— А випив, сину! Пече той трунок серце, в'ялить душу, вібавлю тільки кров'ю! Сам шукатиму схрони! Стережіться Проця, бандерики! Винищу впень!.. Парася... Та вона ж була, як квіточка, як ясочка...
Старому ринули сльози з очей, він сердито витер їх доло" нею й тупнув ногою об землю, немов топчучи ворога:
— Агов, під землею знайду!
— Тату! — зойкнув зять.—. Далеко й не шукайте, далеко й не ходіть,— під ногами у нас схрон.., А нора — під дуплясту вербу... Ой, божечку, пропали-смо всі...
Проць захолов на місці, схопившися за слупа: — — Пробі! Це ж кримінал! Я — радянська людина!.. . — Цитьте,— тремтів зять,— якось житимемо... Нещастя під ногами, бог над нами, ми посередині!..
— Зась так жити! — видихнув без голосу старий.—-Я стаю з бандериками на розмову!!
— Тату, на онука згляньтеся!
— Йди, сину, скликай людей. Дзвони в дзвони, не бійся. Най бог на небі теж чує. Бо вже йому час почути. Коли він до нас байдужий, то й ми до нього. Скликай людей. Я стаю на розмову.
Зять тицьнув Марії до рук дитину й подався вулицею, старий Проць скочив до хати, перехрестився на своїх чорних богів, вийшов до повітки, узяв вила з довгими ріжками, став держаком гупати в землю. Прислухався, йому здалося, що під землею знялася метушня.
— Чи чуєте, що" кажу? Біжать сюди оружні, тікайте, пане!
Ще дужче загупав, а тоді з вилами важко побіг до дуплястої верби. Став і затаївся. Волосся йому ворушив крижаний вітер,— старий не пам'ятав, коли загубив шапку. Далеко почав бевкати дзвін. Долинув людський гомін. Дупляста верба тихо похилилася, з-під неї виповзла лиса люди-на/ Добре розгойднувши вила, Проць крекнув і прохромив її.
Лисий поплазував по снігові, верескаючи, мов підбитий заєць, а з дірки під вербою пролунав постріл другого бандерівця, і старий Штефанчук відчув, що хтось ним гримнув об землю. Повен рот набилося снігу. Виштовхуючи сніг язиком, Проць стогнав і гріб під себе рукою... Затямив, гублячи свідомість: зять біг на ворогів із сокирою, й гукав: "Смерть фашистам!"
Старий очуняв у хаті на лаві й збагнув, що конає. Повно людей стояло над ним. І за плечима передніх ховалася його Парася...
— Вийди, доню, наперед,— сказав старий Проць понімілим язиком, ні кришки не дивуючись із того, що бачить її живу,— най я на тебе надивлюся, заки вмру. Правду казала, доню,— вбивайте бандитів, бо вони духи зла... От і люди тепер бачать... Без них нам світ буде розв'язано, ґазди... Хоч до колгоспу, хоч куди хочеш... А коли йтимете, люди, навесні на гуртове наше поле, беріть веселі прапори, і най трактор колгоспний повз мою могилку проїде, щоб і я почув, що не марно жив... Колгоспом робіть, громадою жийте... Простіть мене на останній дорозі... Парасю, доню моя...
Обличчя старого Проця Штефанчука було ясне й поважне, геть усе село приходило прощатися з ним.
1950, січень
1 К о с і в — райцентр в Івано-Франківській області, славиться художніми промислами.
2 Бандерики — бандерівці, бандити з військово-терористичних формувань українських буржуазних націоналістів — так званої Української повстанської армії (УПА), які діяли на Західній Україні в 1943— 1947 pp. Назва походить від прізвища главаря — С. Бандери (1908— 1959).
3 Покуття — східна частина сучасної Івано-Франківської області.
4 Снятин — райцентр Івано-Франківської області.
5 Б о ї в к а — підрозділ бандитських збройних формувань українських буржуазних націоналістів