"Та невже ж це правда,— вигукнув він в думці,— невже ж і це створіння, яке ще зберегло чистоту духу, свідомо втягнеться, нарешті, в цю мерзотну, смердючу яму? Невже це втягування вже почалося, і невже тому тільки вона і могла витерпіти досі, що розпуста вже не здається їй такою огидною? Ні, ні, бути цього не може! — вигукував він, як недавно Соня,— ні, від канави вдержувала її досі думка про гріх, і вони, ті... Якщо ж вона досі ще не збожеволіла... Але хто ж сказав, що вона ще не збожеволіла? Хіба вона при здоровому розумі? Хіба так можна говорити, як вона? Хіба при здоровому розумі так можна міркувати, як вона? Хіба так можна ходити над загибеллю, прямо над смердючою ямою, в яку її вже втягає, і махати руками і вуха затикати, коли їй говорять про небезпеку? Що вона, чи не на чудо сподівається? І певно, що так. Хіба все це не ознаки божевілля?"
Він з упертістю спинився на цій думці. Це пояснення йому навіть подобалося більш, ніж будь-яке інше. Він почав пильніше вдивлятися в неї.
— Так ти багато молишся Богу, Соню? — спитав він її. Соня мовчала, він стояв біля неї і чекав відповіді.
— Що ж би я була без Бога? — швидко, енергійно прошептала вона, мигцем скинувши на нього очима, що враз заблискотіли, і міцно стиснула рукою його руку.
"Ну, так воно і є!" — подумав він.
— А тобі Бог що за це дає? — спитав він, випитуючи далі. Соня довго мовчала, наче не мала сил відповісти. Слабенькі плечики її аж колихалися від хвилювання.
— Мовчіть! Не питайте! Ви не достойні!..— скрикнула вона раптом, суворо й гнівно дивлячись на нього.
"Так воно і є! так воно і є!" — повторював він настійливо в думці.
— Все дає! — швидко прошептала вона, знову опустивши очі.
"От і все! От і пояснення всьому!" — подумав він, з жадібною цікавістю розглядаючи її.
З новим, дивним, майже болісним почуттям вдивлявся він в це бліде, худе й неправильне, зовсім дитяче личко, в ці лагідні голубі очі, які можуть блискати таким вогнем, такою суворою непохитною силою, в це маленьке тільце, яке ще тремтіло від обурення і гніву, і все це здавалося йому дедалі чуднішим, майже неможливим. "Юродива! юродива!" — твердив він у думці.
На комоді лежала якась книжка. Він щораз, проходячи повз комод, помічав її, а тепер узяв і подивився. Це був Новий завіт у російському перекладі. Книжка була стара, в потертій шкіряній оправі.
— Це звідки? — крикнув він їй через кімнату. Вона стояла на тому ж місці, коло стола.
— Принесли мені,— відповіла вона, мовби нехотя і не дивлячись на нього.
— Хто приніс?
— Лизавета принесла, я просила.
"Лизавета! дивно!" — подумав він. Все в Соні ставало для нього щодалі більш дивним і чудним. Він переніс книжку до свічки і почав гортати.
— Де тут про Лазаря? — спитав він раптом.
Соня недовірливо дивилася вниз і не відповідала. Вона стояла трохи боком до стола.
— Про воскресіння Лазаря де? Відшукай мені, Соню.
Вона скоса глянула на нього.
— Не там дивитесь... в четвертому Євангелії...— суворо прошептала вона, не підходячи до нього.
— Знайди і прочитай мені,— сказав він, сів, сперся ліктями на стіл, підпер рукою голову і понуро втупився кудись убік, приготувавшись слухати.
Тижнів через три на сьому версту просимо уклінно! Я, здається, сам там буду, коли ще гірше чого не станеться",— бурмотів він сам собі.
Соня нерішуче ступила до стола, недовірливо вислухавши дивне бажання Раскольникова. Проте взяла книжку.
— Хіба ви не читали? — спитала вона, подивившись на нього через стіл спідлоба. Голос її ставав чимдалі суворішим.
— Давно... Коли вчився. Читай!
— А в церкві не чули?
— Я... не ходив. А ти часто ходиш?
— Н-ні,— прошептала Соня.
Раскольников усміхнувся.
— Розумію... Батька, виходить, завтра не підеш ховати?
— Піду. Я й минулого тижня була... панахиду замовляла.
— По кому?
— По Лизаветі. Її сокирою вбили.
Він нервував щодалі більше. В голові почало паморочитись.
— Ти з Лизаветою приятелювала?
— Атож... Вона була справедлива... вона приходила... рідко... їй не можна було. Ми з нею читали і... розмовляли. Вона Бога узрить.
Дивно звучали для нього ці книжні слова, і знову новина: якісь таємні зустрічі з Лизаветою, і обидві — юродиві.
"Тут і сам зробишся юродивим! це ж заразливе!" — подумав він.— Читай! — скрикнув він раптом настійливо і роздратовано.
Соня все вагалася. Серце її стукотіло. Не сміла якось йому читати. Майже з мукою дивився він на "нещасну божевільну",
— Навіщо вам? Ви ж не віруєте?..— прошептала вона тихо і мовби задихаючись.
— Читай! Я так хочу! — наполягав він,— читала ж Лизаветі!
Соня розгорнула книгу і відшукала місце. Руки її тремтіли, голос уривався. Два рази починала вона, і все не вимовлялися перші склади.
"Був хворий один чоловік, на ім´я Лазар, з Віфанії..." — проказала вона, нарешті, із зусиллям, але раптом, з третього слова голос задзвенів і урвався, наче дуже натягнена струна. Дух їй перехопило, і в грудях стиснуло.
Раскольников почасти розумів, чому Соня не насмілювалась йому читати, і чим більше розумів це, тим якось грубіше і роздратованіше наполягав на читанні. Він дуже добре розумів, як тяжко було їй тепер виказувати і викривати все своє. Він зрозумів, що почуття ці дійсно немовби становили справжню і вже давню, може, таємницю її, може, ще від самого дитинства, ще в сім´ї, коло нещасного батька і збожеволілої від горя мачухи, серед голодних дітей, образливих криків і докорів. Та водночас він узнав тепер, і узнав напевно, що хоч і тужила вона і боялася чогось страшенно, починаючи тепер читати, але що разом з тим їй самій нестерпно хотілося прочитати, незважаючи на всю тугу і на всі побоювання, і саме йому, щоб він чув, і неодмінно тепер — "що б там не сталося потім!"... Він побачив це в її очах, зрозумів з її захопленого хвилювання... Вона пересилила себе, поборола горлову спазму, що перехопила її голос на початку стиха, і продовжувала читати одинадцяту главу Євангелія Іоаннового. Так дочитала вона до 19-го стиха:
"І багато хто з іудеїв прийшли до Марфи і Марії втішати їх у печалі по брату їхньому. Марфа, почувши, що йде Ісус, пішла назустріч йому; Марія ж сиділа дома. Тоді Марфа сказала Ісусові: Господи! коли б ти був тут, не вмер би брат мій. Але й тепер знаю, що коли ти щось попросиш у Бога, дасть тобі Бог".