Вона круто повернулась і пішла до дверей.
— Дуню! — спинив її Раскольников, встав і підійшов до неї,— цей Разуміхін, Дмитро Прокопович, дуже хороша людина. Дуня трішечки почервоніла.
— Ну? — спитала вона, помовчавши якусь мить.
— Він діловий, працьовитий, чесний і здатний глибоко любити... Прощай, Дуню.
Дуня вся спалахнула, зашарілась, потім раптом стривожилася:
— Та що це, брате, хіба ми справді навіки розлучаємось, що ти мені... такі заповіти лишаєш?
— Все одно... прощай...
Він одвернувся і пішов від неї до вікна. Вона постояла, подивилась на нього неспокійно і вийшла в тривозі.
Ні, він не був байдужий до неї. Була якась мить (наприкінці), коли йому страшенно захотілося міцно обняти її і попрощатися з нею, і навіть сказати, але він і руки їй не наважився простягнути:
"Потім ще, може статись, жахнеться, коли згадає, що я тепер її обнімав, скаже, що я вкрав її поцілунок!"
"А витримає ця чи не витримає? — спитав він себе за якийсь час.— Ні, не витримає, таким не витримати! Такі ніколи не витримують..."
І він подумав про Соню.
З вікна війнуло свіжістю. Надворі вже починало смеркатися. Він раптом взяв кашкет і вийшов.
Він, звичайно, не міг, та й не хотів зважати на свій хворобливий стан. Але вся ця безперервна тривога і весь цей жах душевний не могли минути без наслідків. І якщо не лежав він ще в справжній гарячці, то, може, саме тому, що ця внутрішня безперервна тривога ще тримала його на ногах і в стані свідомості, але якось штучно, до певного часу. [...]
VI
[...] Хтось гукнув його. Він Оглянувся; його наздоганяв Лебезятников.
— Уявіть, я був у вас, шукаю вас. Уявіть, вона здійснила свій намір і повела дітей! Ми з Софією Семенівною насилу їх розшукали. Сама б´є в сковороду, дітей примушує танцювати. Діти плачуть. Зупиняються на перехрестях і біля крамничок. За ними дурні люди біжать. Ходімте.
— А Соня?..— тривожно спитав Раскольников, поспішаючи за Лебе— зятниковим.
— Просто в нестямі. Тобто не Софія Семенівна в нестямі, а Катерина Іванівна; а втім, і Софія Семенівна в нестямі. А Катерина Іванівна то й зовсім у нестямі. Кажу вам, остаточно збожеволіла. їх у поліцію заберуть. Можете уявити, як це вплине... Вони тепер на канаві біля —ського мосту, зовсім недалеко від Софії Семенівни. Близько.
На канаві, не дуже далеко від мосту і за два будинки до того, де жила Соня, стовпився гурт людей. Особливо збігалися хлопчаки і дівчиська. Хрипкий, надірваний голос Катерини Іванівни долинав ще від мосту. І справді, це було чудернацьке видовисько, здатне зацікавити вуличну публіку. Катерина Іванівна, у своїй старенькій сукні, в драдедамовій шалі і в пом´ятому солом´яному капелюшку, що збився потворним жмутом набік, була справді в цілковитій нестямі. Вона знесилилась і задихалася. Змучене сухотне обличчя її мало ще більш страдницький, ніж будь— коли, вигляд, але збудження не минало, і вона роздратовувалась щодалі дужче. Вона кидалася до дітей, кричала на них, умовляла, вчила їх тут— таки при людях, як танцювати і що співати, починала їм тлумачити, для чого це потрібно, вдавалась у відчай від їхньої нетямущості, била їх... Потім, не докінчивши, кидалася до публіки; коли помічала якого-небудь добре одягненого прохожого, що спинявся подивитись, одразу ж заходилась пояснювати йому, що от, мовляв, до чого доведені діти "з благородного, можна навіть сказати аристократичного дому". Коли чула в натовпі сміх або якесь ущипливе слово, то зараз же напускалася на зухвалих і починала з ними лаятись. Дехто справді сміявся, інші хитали головами; всім взагалі було цікаво подивитись на божевільну з переляканими дітьми. [...]
Соня невідступно ходила за Катериною Іванівною, плачучи і весь час благаючи її повернутись додому. Але Катерина Іванівна була невблаганною.
— Перестань, Соню, перестань! — кричала вона скоромовкою, поспішаючи, задихаючись і кашляючи.— Сама не знаєш, чого просиш, мов мале дитя! Я вже сказала тобі, що не повернусь назад до тієї п´яної німкені. Нехай бачать усі, весь Петербург, як жебракують діти благородного батька, що все своє життя служив вірою і правдою і, можна сказати, помер на службі. [...]
Раскольников спробував був умовити, щоб повернулась додому, навіть сказав, гадаючи вплинути на самолюбство, що їй непристойно ходити по вулицях, як шарманщики ходять, бо вона ж готує себе в директриси для пансіону благородних дівиць...
— Пансіону, ха-ха-ха! Доки сонце зійде!..— вигукнула Катерина Іванівна, зараз же після сміху зайшовшись кашлем,— ні, Родіоне Романовичу, розвіялась мрія! Всі нас кинули!.. А цей поганий генералисько... Знаєте, Родіоне Романовичу, я в нього чорнильницею пошпурила,— там— таки, в лакейській, до речі на столі стояла, біля аркуша, на якому розписувались, і я розписалася, пошпурила та й втекла. О, підлі, підлі. Та дарма; тепер я цих сама годуватиму, нікому не поклонюся! Досить ми її мучили! (Вона показала на Соню). Поленько, скільки зібрали, покажи? Як? Всього тільки дві копійки? О, мерзотні! Нічого не дають, тільки бігають за нами, язики висолопивши! [...]
Крізь юрбу протовплювався городовий. Але водночас якийсь пан у віцмундирі і в шинелі, солідний чиновник років п´ятдесяти, з орденом на шиї (останнє було дуже приємно Катерині Іванівні і справило враження на городового), наблизився і мовчки подав Катерині Іванівні зелененьку троячку. На обличчі його світився щирий жаль. Катерина Іванівна взяла і ввічливо, навіть церемонно, вклонилася йому.
— Дякую вам, шановний добродію,— почала вона згорда,— причини, що спонукали нас... візьми гроші, Поленько. Бачиш, є ж благородні і великодушні люди, які зараз же готові допомогти бідній дворянці в біді. Ви бачите, шановний добродію, благородних сиріт, можна навіть сказати з справді аристократичними зв´язками...[...]
— Пані, пані, заспокойтеся,— почав був чиновник,— ходімте, я вас доведу... Тут у натовпі непристойно... ви хворі...
— Шановний добродію, шановний добродію, ви нічого не знаєте! — кричала Катерина Іванівна,— ми на Невський підемо,— Соню! Соню! та де ж вона? Теж плаче! Та що це з вами усіма... Колю, Леню, куди ви? — скрикнула вона раптом злякано,— о, дурні діти! Колю, Леню, та куди ж вони!..