Що тут, думаю? Тут нічого, тобто зовсім нічого, і, може, в найвищій мірі нічого. Та й захоплюватись отак мені, слідчому, зовсім навіть не годиться: у мене он Миколка на руках, і вже з фактами,— там як собі хочете, а факти! І теж свою психологію підводить; коло нього треба заходитись, бо тут справа життя і смерті. Навіщо я вам тепер усе це пояснюю? А щоб ви знали і з вашим умом і серцем не винуватили мене за моє злісне тоді поводження. Не злісне воно, щиро кажу. [...]
Та як почув тоді про ці дзвінки, то весь навіть так і завмер, навіть дрож пройняв. "Ну, думаю, ось вона, рисочка, і є! Вона!" Та вже й не міркував я тоді, просто не хотів. Тисячу б карбованців в ту мить я дав, своїх власних, щоб тільки на вас своїми очима подивитись: як ви тоді сто кроків з міщанином поряд ішли, після того, як він вам "убивця" в очі сказав, і нічого в нього, аж цілих сто кроків, спитати не посміли!.. Ну, а холод отой в спинному мозку? Дзвінки оті, в хворобі, в напівмаренні? Отже, Родіоне Романовичу, чого ж вам після того й дивуватись, що я з вами тоді такі жарти заводив? І чого ви самі в той самий час прийшли? Адже й вас хтось начебто підштовхував, їй-богу, і коли б не розвів нас Миколка, то... а Миколку ж тоді пам´ятаєте? Добре запам´ятали? Та це ж був грім! Адже це грім ударив з хмари, громова стріла! Ну, а як я його зустрів? Стрілі тій іла стілечки не повірив, ви ж самі бачили! Та де там! Вже потім, після вас, коли він став дуже й дуже доладно на деякі пункти відповідати, так що я сам здивувався, і тоді й на копійку йому не повірив! [...]
— Мені Разуміхін оце тільки говорив, що ви й тепер обвинувачуєте Миколая і самі Разуміхіна в тому запевняли...
Дух йому перехопило і він не докінчив. Він слухав у невимовному хвилюванні, як людина, що наскрізь його розкусила, сама себе зрікалась. Він боявся повірити і не вірив. А в двозначних словах він жадібно шукав і ловив щось більш певне і остаточне.
— Пан Разуміхін! — скрикнув Порфирій Петрович, мовби зрадівши запитанню Раскольникова, який досі мовчав,— хе! хе! хе! Та пана Разуміхіна треба було відсторонити: де два б´ються, третій не встрявай. Пан
Разуміхін не та людина, та й не має до цього відношення, прибіг до мене вейь такий блідий... Ну, та Бог з ним, чого його сюди плутати! А щодо Миколки, то чи хочете знати, що це за сюжет, у тому вигляді тобто, як я його розумію! Передусім це ще дитина нетямуща, і не те щоб боягуз, а так, мовби художник якийсь. Далебі, ви не смійтесь, що я його так змальовую. Невинний і до всього податливий. Серце має; фантаст. Він і до співу, він ідо танцю, він і казки, кажуть, так розповідає, що з інших місць сходяться слухати. І до школи ходити, і реготати до знемоги через те, що пальця покажуть, і пиячити до нестями, не те щоб від розпусти, а так, коли-не-коли, якщо напоять, по-дитячому ще. Він тоді он і вкрав, а й сам цього не знає; бо "коли на землі лежало, хіба це вкрав?" [...] Відомо мені, що його художник один тут полюбив, до нього ходити почав, аж тут оця пригода і трапилась! Ну, злякався — вішатись! Тікати! Що ж робити з уявленням, яке склалося в народі про нашу юридистику! Іншому ж страшне саме те слово "засудять". Хто винен? Побачимо, що нові суди скажуть. Ой, дав би Бог! Ну от; у в´язниці і згадав він, певно, тепер святого старця; Біблія теж з´явилася знову. Чи знаєте ви, Родіоне Романовичу, що означає у деяких з них "постраждати"? Це не те щоб за когось там, а так просто "постраждати треба"; страждання, значить, прийняти, а від властей — то тим краще. Так от, я і підозріваю тепер, що Миколка хоче "страждання прийняти" або щось подібне до цього.
Це я напевно, навіть з фактів знаю. Він тільки не знає, що я знаю. Що, хіба не припускаєте, щоб з такого люду виходили характери фантастичні? Ще й скільки. Старець тепер знову почав діяти, особливо ж після петлі пригадався. А втім, сам мені все розповість, прийде. Ви гадаєте, витримає? Заждіть, ще зречеться! З години на годину чекаю, що прийде зізнання зрікатись. Я цього Миколку полюбив і його досконально досліджую. І що б ви думали! Хе! хе! На деякі пункти вельми доладне мені відповідав, очевидно потрібні відомості дістав, хитро приготувався; ну а в інших пунктах просто мов у калюжу, нічогісінько не знає, не відає, та й сам не підозріває, що не відає! Ні, голубе мій, Родіоне Романовичу, тут не Миколка! Тут справа фантастична, темна, справа сучасна, нашого часу випадок, коли помутилось серце людське; коли цитується фраза, що кров "освіжає"; коли життя проповідується, як комфорт. Тут книжні мрії, тут теоретично подразнене серце; тут видно відвагу на перший крок, але відвагу своєрідну,— зважився, та й наче з гори скотився або з дзвіниці впав, і на злочин не своїми наче ногами прийшов. Двері за собою забув зачинити, а вбив, двох убив, за теорією. Вбив, та й грошей взяти не зумів, а що встиг забрати, то під камінь одніс. Мало було йому, що муку витерпів, коли за дверима сидів, а в двері добивались і дзвоник калатав,— ні, він згодом уже в порожню квартиру, в напівмаренні, пригадати цей дзвоник іде, холоду, що по спині пробігає, знову відчути з´явилась потреба... Ну та це, щоправда, в хворобі, а то он ще: вбив, та за чесну людину себе має, людей зневажає, блідим ангелом ходить,— ні, який вже тут Миколка, голубе мій, Родіоне Романовичу, тут не Миколка!
Ці останні слова, після всього раніше сказаного і такого схожого на зречення, були занадто вже несподівані. Раскольников увесь затремтів, неначе пронизало його щось.
— То... хто ж убив?..— спитав він, не витримавши, придушеним голосом. Порфирій Петрович навіть відхитнувся до спинки стільця, немовби страшенно несподіваним і дивним було для нього це запитання.
— Як хто вбив?..— перепитав він, наче не вірячи своїм вухам,— та ви вбили, Родіоне Романовичу! Ви ж і вбили...— додав він майже пошепки, цілком переконано.
Раскольников схопився з дивана, постояв кілька секунд і знову сів, не кажучи й слова. Дрібні конвульсії раптом пробігли по всьому його обличчю.
— А губка он знову, як і тоді, тремтить,— пробурмотів, мовби навіть співчуваючи, Порфирій Петрович.— Ви мене, Родіоне Романовичу, здається, не так зрозуміли,— додав він, трохи помовчавши,— через те так і здивувались. Я саме для того ж і прийшов, щоб уже все сказати і справу повести у відкриту.