До прикмет характеру Катерини Іванівни належало чим скорше прибрати першого ліпшого стрічного в найкрасші і найсвітлійші барви, захвалити його так, що иншому робилось аж совісно, придумати в його хвалу ріжні, ріжні обставини, котрих ніколи не бувало, цілком щиро і направду повірити самій в їх дійсність і потім нараз, напрасно розчаруватись, пошарпати, оплювати і вигнати кулаками чоловіка, котрому вона що-лиш перед кількома годинами буквально поклонялась. З природи була вона характеру смішливого, бєсєлого і згідливого, тільки від безнастанних нещасть і неудач вона так настійчиво стала бажати і домагатись, щоби всі жили в згоді і радости і не сміли жити инакше, що най-дрібнійший діссонанс в життю, найменша неудача, стали приводити її зараз майже в скажений гнів і вона в млі ока, після найпестрійших надій і мрій, починала склинати судьбу, рвати і кидати усе, що попало їй під руку, і бити головою об стіну.
Амалія Іванівна також нагло здобула собі чогось незвичайне значіння і особливше поважання у Катерини Іванівни, може бути єдино тому, що задумала ті поминки і що Амалія Іванівна всім серцем рішилась приняти на себе всі клопоти: вона взялася накрити стіл, достарчити білля, посуди і инше, і приготовити на своїй кухні страву. її уповажнила у всім і оставила саму Катерина Іванівна, сама-ж пішла на кладовище.
Дійсно, усе було приготовлене на славу: стіл був накритий навіть доволі чисто; посуда, вилки, ножі, чарки, склянки, усе те, розуміється, позбиране, ріжних фасонів і ріжних родів, від ріжних сусідів, але все було на означену годину на своїм місци, і Амалія Іванівна, чуючи, що знаменито вивязалась з своєї задачі, привитала вертаючих навіть з деякою гордістю, ціла виряджена, в чіпчику з новими жалібними лентами і в чорнім уборі. Отся гордість, хоч і заслужена, не сподобалась Катерині Іванівній: "Овва, МОВБИ без Амалії Іванівни і стола не зуміли накрити!" Не сподобався її також і чіпчик з новими лентами: "чи не гордує, ще-Б чого не стало, отся дурна Німкиня тим, що вона господинею, і з милосердя була ласкава помагати бідним комірникам? З милосердя? Прошу покірно! У таточка Катерини Іванівни, котрий був полковником і трохи не ГУБЕРНАТОРОМ, стіл накривали нараз на сорок осіб, т&к що яку небудь Амалію Іванівну, чи лучше сказати Людвиківну, туди і на кухню би не пустили ..." Та втім Катерина Іванівна постановила до часу не висказувати своїх чувств, хоч і рішила в серці, що Амалії Іванівній конечно треба буде таки ще сьогодня утерти носа і пригадати їй її властиве місце, а то вона Бог знає що про себе вимаячить; тому отже поки що обійшлась з нею лин* холодно.
Друга неприємність також почасти причинилася до роз-дразнення Катерини Іванівни: з сусідів запрошених на похорон, кромі Полячка, котрий успів таки забігти на закуску, прийшли самі лиш незначні і бідні, многі з них навіть не цілком тверезі і не прибрані, так от якесь дрантя.
Котрі-ж з них були старші і поважнійші, ті всі як нарочно, мов би змовившись, — не прийшли. Петро Петрович Лужин, приміром, можна сказати, найпочетнійший із всіх сусідів, не явився, а тимчасом ще таки вчера вечером Катерина Іванівна вже успіла наговорити всім і кождому, то є Амалії Іванівній, Полечці, Зони і Полячкови, що се найблагороднійший і найвеликодушнійший чоловік, з величезними звязями і з маєтком, давний приятель її помершого мужа, приниманий в домі її таточка і котрий обіцяв ужити ВСІХ способів, ЩОБИ виробити її значну пенсію.
Завважаємо тут, що КОЛИ Катерина Іванівна І хвалилась ЧИЇМИ небудь звязями І маєтком, то чинила се без всякого інтересу, без всякого особистого вигляду, цілком безкорисно, так сказати, від повноти серця, з самого тільки задоволення розхвалити І надати ще більш ЦІНИ хваленому.
За Лужином, і мабуть "беручи з него приклад", не явився і "сей плюгавий мерзавець Лебезятніков". "Невже-ж І той про себе щось думає? Його тільки з ласки запросила, а то лиш тому, що він з Петром Петровичем в одній кімнаті живе і знакомий його, так годі-ж було не просити". Не явилась також і одна надаюча тон дома з своєю "перезрілою" дочкою, котрі хоч і проживали всего тільки дві неділі в нумерах у Амалії Іванівни, все-ж таки вже кілька разів жалувались на шум і крик, що піднимався з кімнати Мармеладових, особливо коли покійник вертав пяний до дому, про що, розуміється, довідалась вже Катерина Іванівна від Амалії Іванівни, коли тая, сварячись з Катериною Іванівною і погрожуючи, що прожене цілу родину, кричала на ціле горло, що вони непокоять "благородних сусідів, котрих і ноги не варті".
Катерина Іванівна нарочно постановила тепер запросити отсю даму і її дочку, котрих і ноги вона будьто би не була варта, тим більше, що до сеї пори при случайних стрічах тая гордо відверталась, — так от щоби знала вона, що тут "благороднійше думають і чувствують, і запрошують не па-мятаючи зла", і щоби бачили вони, що Катерина Іванівна і не в такій долі привикла жити. Про те нехибно порішене було пояснити їм за столом, рівнож як і про Губернаторство покійного таточка, а разом з тим при нагоді, мимоходом, завважити, що нічого було при стрічах відвертатись і що се було незвичайно глупо.
Не прийшов також і товстий підполковник (в дійсности відставний штабс-капітан), тільки показалось, що він "без задніх ніг", ще від вчерашнього поранку. Одним словом я-вились лиш: Полячок, відтак оден плюгавенький канцелярист без одіння, в замащенім фраку, з уграми на лиці і з відражаючим запахом; потім ще оден глухий і майже цілком сліпий старик, що служив колись там при якійсь почті і котрого хтось там від непамятних часів і не знати длячого удержував у Амалії Іванівни. Явився також оден пяний відставний поручник, в дійсности провіянтовий чиновник, з найнепри-личнійшим реготом, і "представте собі" без камізольки! Оден якийсь там сів просто за стіл, навіть не поклонившись Катерині Іванівній, і наконець оден чоловічок, що задля недостатку одіння, явився в шляфроку, тільки се було вже до такої степени неприличие, що за старанням Амалії Іванівни і Полячка таки успіли його випровадити. ПоГлячок, правда, привів з собою ще якихсь двох инших Полячків, котрі ніколи і не жили у Амалії Іванівни і котрих ніхто до сеї пори в нумерах не бачив.