— Усе байка!... от що, Зоню — (він нараз чогось усміхнувся, якось блідо і безсильно, НА дві секунди). — Памя-таєш ти, що я вчера хотів тобі сказати?
Зоня неспокійно ждала.
— Я сказав відходячи, що може бути пращаюся з тобою НА завсігди, але що коли прийду сьогодня, то скажу тобі... хто убив Лизавету.
Вона нараз задрожала цілим тілом.
— Ну, так ось я і прийшов сказати.
— То ви се в самім ділі вчера... — з трудом прошептаЛА вона. — Відкіля-ж ви знаєте? — живо запитала вона, мов би відразу опамятавшись.
Зоня почала дихати з трудом. Лице її блідніло чимраз більше і більше.
— Знаю.
Вона перемовчала з мінуту.
— Може найшли його? — несміло запитала вона.
— Ні, не найшли.
— Та як же ви про се знаєте? — знову ледви чутно запитала вона, і знову аж майже після ціломінутної мовчанки.
Він обернувся до неї і уважно, довго поглядів на неї.
— Вгадай, — промовив він з давнійшою викривленою і безсильною усмішкою.
Мов би конвульсії перебігли по цілім її тілі.
— Та ви ... мене ... так... страшите? — промовила вона, усміхаючись як дитина.
— Значить, я з ним великий приятель ... коли знаю, — тягнув дальше Раскольніков, не залишаючи дивитись в її лице, дослівно мов би не був в силі відняти очей. — Він Ли-завету тую убити не хотів ... він її... убив ненадійно ... Він старуху убити хотів ... коли вона була сама ... і прийшов ... а тут увійшла Лизавета... Він тоді... і її убив.
Перейшла ще страшна мінута. Обоє раз-враз гляділи одно на другого.
— Так не можеш таки відгадати? — запитав він відразу, з тим чувством, як колиб кидався вдолину з дзвіниці.
— Н-ні, — ледви чутно прошептала Зоня.
— Подумай лиш гарненько.
І як тільки він сказав се, зараз знову одно давнійше, знакоме чувство заморозило як стій його душу; він глядів на неї і відразу в її лици начеб побачив лице Лизавети. Він ясно запамятав вираз лиця Лизавети, коли він приближався до неї тоді з топором, а вона відходила від него під стіну, простягнувши руку наперед, з цілком дитячим страхом в лиці, цілком так само як маленькі діти, коли нараз починають чого небудь трівожитись, глядять неподвижно і неспокійно на лякаючий їх предмет, відсуваються взад і простягаючи вперед рученьку готовляться заплакати. Майже те саме лучилось тепер і з Зонею: так само безсильно, з таким самим перестрахом гляділа вона на него якийсь час, і нараз, виставивши вперед ліву руку, злегка, ледви замітно, уперлась йому пальцями в грудь і поволеньки стала підниматись з ліжка, чим раз більше і більше від него відсуваючись, і чим раз не-подвижнійшим робився її погляд на него. П перераження відразу уділилось і йому: зовсім такий самий страх показався^ і в його лици, цілком так оамо і він став глядіти на неї, навіть з такою самою дитячою усмішкою.
— Вгадала? — прошептав він наконець.
— Господи! — вирвався страшний зойк з її груди. Безсильно упала вона на постіль, лицем в подушки. Одна-
кож через хвилю живо піднялася, живо присунулась до него, схопила його за обі руки і сильно стискаючи їх мов в кліщах тонкими своїми пальцями, стала знову неподвижно, начеб прилипнувши, глядіти в його лице. Сим послідним, очай-цушним поглядом вона хотіла найти хоч яку небудь по-слідню для себе надію. Але надії не було; сумніву не оставалось ніякого; усе було так! Навіть опісля, по довшім часі, коли вона нагадувала отсю хвилю, її робилось і непонятно і чудно: чому іменно вона так відразу побачила тоді, що нема вже ніяких сумнівів? Адже не могла вона ніяк сказати, щоби, приміром, вона що небудь в тім роді предчувала? А тут, тепер, тільки що він сказав її се, її зараз і привиділось, що і справді вона начеб то те саме і предчувала.
—Доста, Зоню, доволі! Не муч мене! — мов страдалець попрорив віь.
Він цілком, цілком не так думав виявити її, але вийшло
так.
Якби себе не памятаючи, вона зірвалась, і заломлюючи руки, дійшла до середини кімнати; однакож скоро вернулась і сіла знов біля него, майже дотикаючись його рамеки. І ось, начеб перешита мечем, вона здрігнулась, скрикнула і кинулася, сама не знаючи длячого, перед ним на коліна.
— Що ви, що се ви над собою вчинили? — в розпуці промовила вона і, зірвавшись з колін, кинулась йому на шию. обняла його і міцно, міцно стиснула його руками.
Раскольніков відсунувся і з жалібною усмішкою поглядів на неї:
— Яка ти чудна, Зоню, — обнимаєш, коли я сказав тобі про се. Себе ти не памятаєш.
— Нема, нема нікого від тебе нещаслившого тепер на цілім світі! — сказала вона начеб в божевіллю, не почувши його замітки, і нараз заплакала вголос, немов з істерії.
Давно уже незнакоме йому чувство струєю влилося в його душу і відразу розмягчило її. Він не противився йому; дві сльози викотились з його очей і повисли на рісницях.
— Так не оставиш мене, Зоню? — говорив він, трохи не з надією глядячи на неї.
— Ні, ні; ніколи і нігде! — скрикнула Зоня. — За тобою піду, всюди піду! О Господи!... Ох, я нещасна!... І чому, чому я тебе передше не знала! Чом ти передше не приходив? О, Господи!
— От і прийшов.
— Та тепер! О, що тепер робити!... Разом, разом! —
повтаряла вона, якби забувшись і знову обнимаючи його. — В каторгу разом з тобою піду!
Його начеб відразу перемінило, давнійша йенависна і майже надута усмішка відбилась на губах його:
— Я, Зоню, ше в каторгу, бачиш, може і не хочу йти, — сказав він.
Зоня бистро на него поглянула.
Після першого страстного і поневольного співчуття до /ещасного, нараз знову страшна ідея убивства поразила її. В переміненім тоні його слів її відразу почався вбивця. Вона з зачудованням гляділа на него. їй нічого ще не було відоме, ні длячого, ні як, ні в якій ціли се було. Тепер всі ті питання разом прокинулись в її душі. І знову вона не повірила! ,,Він, він вбивця! або-ж се можливе?"
— Та що се! Та де се я стою! — промовила вона в глу-бокім забуттю, начеб ще не прийшла до себе. — Та як ви, ви, такий ... могли на се рішитись?... Та що се!
— Ну, так, щоби ограбити! Перестань, Зоню! — якось охляло і аж мов би з досадою відповів він.
Зоня стояла неначе оголомшена, та нараз закричала:
— Ти був голоден! Ти... Щоби матері помочи? Так?
— Сама бачиш, що не так!... А я т^ки тільки щиру розповів правду.