— Дуні дома нема? Матусю.
— Нема, Родю. Дуже часто її дома не бачу, лишає мене саму. Дмитро Прокопович, спасибіг йому, заходить зі мною посидіти і заєдно про тебе говорить. Любить він тебе і поважає, мій друже. Та про сестру не говорю, щоб вона вже так надто була для мене неуважлива. Та я не жалуюсь. У неї свій характер, у мене свій, у неї свої тайни якісь завелися; ну, у мене тайн перед вами нема ніяких. Розуміється, я твердо переконана, що Дуня надто розумна, і крім того і мене і тебе любить... тільки вже не знаю, до чого все те заведе. От ти мене ущасливив тепер, Родю, що зайшов, а зона ось і забралась; прийде, я скажу: а без тебе брат був, а ти, панночко, де була ласкава час проводити? Ти мене, Родю, надто і не розпускай; можеш — зайди, а ні — дарма, і так підіжду. Адже я все таки буду знати, що ти мене любиш, з мене і того досить. Буду от твої статті читати, буду про тебе чути від всіх а ні, і сам зайдеш провідати; чого-ж мені більше треба? Та ось зайшов ти тепер, щоб утішити матір, адже я бачу...
Тут Пульхерія Александрівна нараз заплакала.
— Зноьу я! Не гляди на мене, дурну! Ах, Господи, та що-ж я сиджу, — скрикнула вона, зриваючись з місця, — адже кава є, а я тебе і не гощу! От, бачиш, старечий еґоїзм що значить. Зараз, зараз!
^— Матусю, оставте се, я зараз пійду. Я не для того прийшов. Будьте ласкаві, вислухайте мене.
Пульхерія Александрівна несміло підійшла до него.
— Матусю, що би не лучилось, що би ви про мене не почули, що би вам про мене не сказали, чи будете ви любити мене завсігди так, як любите тепер? — запитав він відразу від повного серця, мов би не думаючи про свої слова і не важачи їх.
— Родю, Родю, що з тобою? Та як же ти про те можеш питати? Та хто про тебе мені що небудь скаже? Та я і не повірю нікому, хто би до мене не прийшов, попросту прожену.
— Я прийшов вас впевнити, що я вас завсігди любив і тепер рад, що ви самі, рад навіть, що Дунечки нема, — тягн>в він дальше з тим самим поривом, — я прийшов вам сказати просто, що хоч ви нещасні будете, то все таки знайте, що син ваш любить вас тепер більш себе, і що все, що ви думали про мене, що я жорстокий і не люблю вас, усе те була неправда. Вас я ніколи не перестану любити... Ну і доста; мені здалось, що так треба зробити і сим почати ....
Пульхерія Александрівна німо обнимала його, притискала до своєї груди і нишком плакала.
— Що з тобою, Родечку, не знаю, — сказала вона наконець. — Думала я весь той час, що ми попросту надоїдаємо тобі, а тепер бачу із всього, що тобі велике горе готовиться. Длятого ти і сумний. Давно я вже предвиджую теє, Родю. Прости мене, що про те заговорила; заєдно про те думаю і по ночах не сплю. Сю ніч і сестра твоя цілу-цілісеньку пере-маячила і раз-враз про тебе згадувала; чула я дещо, та нічого не зрозуміла. Цілий ранок як перед казнею ходила, чогось дожидала, боялась і от діждалась! Родю, Родю, куди-ж ти? їдеш, чи що, куди небудь?
— їду.
— Так я і думала! Але бо і я з тобою поїхати можу, коли тобі треба буде. І Дуня; вона тебе любить, вона дуже любить тебе, і Зофія Семенівна, нехай, вона також нехай з нами їде, коли треба; бачиш, я охотно за доньку її прийму. Нам Дмитро Прокопович поможе разом зібратись... та... куди-ж ти ... їдеш?
— Пращайте, матусю.
— Як! ще нині! — кликнула вона, мов би тратила його на віки.
— Мені ніяк, мені пора, мені дуже треба...
— Отже мені не можна з тобою?
— Ні, а ви клякайте і помоліться за мене Богови. Ваша молитва може і дійде.
— Дай же, я перехрещу тебе, поблагословлю тебе! Ось так, ось так. О Боже, що се ми робимо!
Справді він був рад, він був дуже рад, що нікого не було, що вони були лиш у двох з матірю. Немов би за цілий сей страшний час разом розмягчилось його серце. Він упав перед нею, він ноги її цілував, і обоє обнявшись плакали. І вона не здивувалась і не розпитувала на сей раз. Вона вже давно розуміла, що з сином щось страшного діється, а тепер наспіла якась страшна для него година.
— Родю, милий мій, псрвінку ти мій, — говорила вона ридаючи, — адже ти тепер цілком такий, який був за малеч-ку, так само приходив до мене, так само обнимав і цілував мене; ще коли ми з батьком жили і біду клепали, ти потішав нас вже тим самим, що був з нами, а як я похоронила батенька твого, — то скільки раз ми, обнявшись з тобою оттак, як тепер, на могилі його плакали. А що я давно плачу, то се серце материнське біду віщувало. Я як тільки в перший раз побачила тебе тоді, вечером, памятаєш, як ми що тільки приїхали сюди, то все по твоїм однім погляді відгадала, так серце у мене тоді защеміло, а сьогодня, як отворила тобі, поглянула, ну, думаю, видно, прийшла година рокова. Родю, Родю, чей же ти не зараз їдеш?.
— Ні.
— Ти ще прийдеш?
— Так ... прийду.
— Родю, не гнівайся, я і випитувати не смію. Знаю, що не смію, та тільки так, два словечка лиш скажи мені, далеко куди ти їдеш?
— Дуже далеко.
— Що-ж, там служба яка, карієра чи ицо для тебе?
— Що Бог пішле ... помоліться тільки 'за мене ... Раскольніков пішов до дверий, але вона ухопилась за
него й очайдушним поглядом гляділа йому в очи. Лице його викривилось від розпуки.
— Буде того, матусю, — сказав Раскольніков, глубоко каючись, що зайшов сюди.
— Не на віки? Адже ще не на віки? Адже ти прийдеш, завтра прийдеш?
— Прийду, прийду, пращайте. . Він вирвався наконець.
Вечір був свіжий і ясний; погода розгулялась ще від ранку. Раскольніков ішов до свого помешканні; він спішив, йому хотілось покінчити все до заходу сонця. До сеї пори не хотілось би з ніким стрітитись. Піднимаючись до своєї кватири, він завважав, що Настка, відірвавшись від самовара, пильненько слідить за ним і супровожає його очима.
— Вже чи нема там кого у мене? — подумав він. йому з відразою привидівся Порфір. Але дійшовши до
своєї кімнати і отворивши її, він побачив Дунечку. Вона сиділа сама-самісенька, в глубокій задумі і, здається, довго вже ждала його. Він станув на порозі. Вона зірвалась з дивана в переляку і випростувалась перед ним. її погляд, неподвижно спрямований в него, виражав розпуку і невгомонний жаль. І по однім отсім погляді він вже порозумів, що її все звісне.